ЛЕДВЕ Я ВСТИГ ВИЙТИ НА ТРИБУНУ і вимовити перші фрази свого виступу, як угорі щось лунко тріснуло, і мені на голову посипалися гарячі, ніби при електрозварюванні, іскри. Виявилося, що над сценою перегоріла потужна лампа. Це викликало веселе пожвавлення серед присутніх, мовляв, навколо Салія таке силове поле, що вже й техніка не витримує...
          Та жарти жартами, але і мій психологічний стан, і загальна атмосфера в залі були справді вкрай напруженими. Хоч відбувався там не мітинг, а науково-практична конференція на тему, сформульовану по-академічному сухувато й обтічно: "Актуальні питання управління територіями України".
          Пристрасті розгорілися відразу і сконцентрувалися навколо проблеми розподілу повноважень законодавчої і виконавчої влад, їх збалансованості.
          Різкий, а часом і конфронтаційний тон задали обговоренню вже основні доповіді, з якими виступили Л. Кравчук та І. Плющ. За тиждень до того газети опублікували їхні тези і було зрозуміло, що кожен збирається до останнього обстоювати свою гілку влади. Особисто мені здалося, що у спікера парламенту такої рішучості було більше. Президент поступався йому і в активності викладу, і в категоричності суджень та висновків...
          Ось так, наприкінці листопада 1992 р. на широку аудиторію з усієї України було вперше винесено давні незгоди у керівництві держави навколо проблеми влади. Вже й значно раніше відчувалося, що ці незгоди є і що вони мають тенденцію до загострення.
          Мабуть, не мене одного вже після початку конференції брали сумніви, що з неї щось вийде путнє. Складалося враження, що нас - голів місцевих адміністрацій і голів Рад, науковців, представників центральних органів - скликали не для уточнення і зближення позицій. Надто вже широким був розкид думок, а обговорення нагадувало діалог глухих. Життя, вся обстановка за стінами колишньої ВПШ, де відбувалася конференція, вимагали повної ясності і рішучих дій. А тут - слова, слова, слова...
          Саме це й змусило мене в залі, просто на коліні, підкоригувати заздалегідь підготовлений виступ і поставити питання руба:
          - Сьогодні ніхто з певністю не скаже, яка у нас форма влади - радянська, президентська чи парламентська. Є все відразу... Є змішування усіх трьох форм влади, що вносить плутанину і сум'яття у повсякденне життя і вступає у протиріччя з потребою рішучого реформування економіки. Адже ніхто не взяв на себе цей обов'язок і відповідальність за його здійснення. Звалювали один на одного, а тепер поклали на новий уряд.
          Відступивши від тексту, я прямо звернувся до Президента і Голови Верховної Ради: спершу порозумійтеся між собою, а не втягуйте у свої незгоди інших. Але звертатися вже не було до кого - обидва лідери на другий день роботи конференції не з'явилися, надавши нам можливість чубитися самим.
          Задовго до свого виступу на згаданій науково-практичній конференції я звертався - і не раз! - з цього приводу до керівників держави.
          "...просив би Вас, шановні Леоніде Макаровичу та Іване Степановичу, визначитися, яким шляхом розвиватися нашій державі, якій формі влади Ви надаєте перевагу - президентській чи парламентській... Саме життя вимагає вироблення оптимальної схеми органів влади і продуманого, збалансованого розмежування їх повноважень. При цьому треба орієнтуватися не на чиїсь амбіції, а на складні реалії перехідного періоду, який переживає сьогодні Україна.
          Поділяючи політичну лінію Президента України, міська державна адміністрація чекає рішучих і адекватних обставинам кроків з боку законодавчих органів держави та її столиці. Якщо ж цього не буде зроблено, залишаємо за собою право відмовити Верховній Раді та Київській міській Раді народних депутатів у підтримці і добиватися дострокового їх розпуску" (3 листа до Президента і Голови Верховної Ради від 18 серпня 1992 року).
          Висловлена в останній фразі думка виявилася на той час просто-таки сакраментальною і коштувала мені немалих ускладнень у подальших стосунках зі спікером парламенту. Зверніть увагу на дату процитованого листа. Це не була така собі фронда, амбіційний виклик верхам. Через дев'ять місяців, уже в травні-червні 1993 року. Верховній Раді довелося повернутися до проблем, про які ми тоді писали. І ще раз засвідчити, що вони залишаються там, де й були, - на мертвій точці".

          ...Сьогодні січень 1996 року, а проблеми прийняття Конституції та конституціювання влади невирішені досі, хоча основні ідеї були зрозумілі ще у7992 р. Усвідомлення недієздатності нашої дійсності справляє враження...
          Із архівних відеоматеріалів:
          24 серпня 7997 р. Під час перерви між засіданнями Верховної Ради до мене підійшов тележурналіст Сергій Сиволап (зараз працює у програмі "Вікна") і запитав:
          - Іване Миколайовичу, то чи буде сьогодні прийнятий Акт про незалежність України?
          - Якщо не сьогодні, то ніколи!
          І дійсно. Верховна Рада в оточенні мітингуючих та пікетуючих мас, незважаючи на комуністичну більшість, проголосувала за незалежність, підтверджуючи свою єдність з народом України. Тоді це надихало всіх. Тепер роздумуємо про втрачені можливості...

          ЩЕ НЕ ТАК ДАВНО, ЗВИЧНОЮ БУЛА АКТИВНІСТЬ ШКОЛЯРІВ-СЛІДОПИТІВ по пошуку учасників великої жовтневої соціалістичної революції 1917 року, учасників громадянської війни, колективізації та індустріалізації. Цих людей вшановувала влада та громадськість, їх спогади широко друкувалися. Тільки, здається, ніхто не наважувався всебічно дослідити, знайти героїв непу, нової економічної політики, вистражданої і вдало та сміливо знайденої та застосованої Леніним і, як засвідчила історія, вірніше, наша відсталість в усвідомленні цілого пласту знань та суспільних відносин щодо приватної власності, включаючи на землю, згубно для перспективи держави і народу згорнуту, ні, викорчувану із нашої уяви Сталіним.
          Але в цьому всьому історичному пласті ми добре та довго вивчали події в Петрограді, Москві, Кронштадті та Сибіру і мало, бо не вистачало академічних годин і текстів, та й нецікаво було, мало, зовсім мало знали про Київ та Україну, хіба що всі чули про рішучість арсенальців та бачили поблизу заводу на постаменті гармату київського пролетаріату.
          Ну ще Михайло Булгаков через десятиліття забуття та заборони доніс до нас, що в ті часи влада в Києві змінювалась чи не 14 разів і вся була тоді і тимчасова і погана, бо була то буржуазною, то поміщицькою, то націоналістичною, та спиралась на іноземні багнети.
          Потім пройшла низка мемуарної літератури часів Великої вітчизняної війни і дійсно великих поразок і тим більше величної перемоги радянської держави над фашизмом, а одночасно над високо організованою та технічно оснащеною, об'єднаною навколо фюрера й ідеї виключної місії у світі Німеччиною. Запізнілим тут був і бестселер Леоніда Брежнєва "Мала земля" і вся його трилогія, які ввійшли чи не в кожну родину.
          І лише в другій половині 80-х років нашого століття заполонили засоби масової інформації, а з ними розум і нашу душу, трагедія народу та жертви від ідеології, смерті від своїх 1933 року, публічні каяття та приниження вождів того часу, найближчого оточення Сталіна вождю всіх народів Сталіну і все - рівно - розстріли не опозиції, а просто людей, що роздумували над вічним: "Что делать?" і "Куди ми йдемо?" і "Що ми будуємо?" Розстрілювали за те, що думали, шукали, просто були авторитетними особистостями. Клялися у відданості вождеві всіх народів, а їх принижували публічним судом, щоб розстріляти не як опозицію, цього для своїх товаришів вважалося за мало - як ворогів народу. Перевернуло свідомість народу, а з ним і членів Комуністичних партії Радянського Союзу, Армії, міліції і КБД, бо що це була за держава, як же вона цінувала і дбала про свій народ, якщо в Україні створювала штучний голод, а якщо він був і нештучний, то чому висилати людей і відбирати землю. Воювати і розстрілювати сил у держави вистачало, а допомогти людям, коли голод - не спромоглись. Що ж це за влада, коли "Ни шагу назад!", коли "За Родину, за Сталина!", і одночасно, коли німці вже, беручи Київ, дійшли до Святошина, а із Жовтневого палацу, із підвалів колишнього інституту благородних дівиць виводили своїх же вірних воїнів і розстрілювали в Биковнянському лісі, і ще років з 50 зберігаючи це в таємниці. Що це за мораль влади, яка власноручно розстріляним синам своїм поставила обеліск як жертвам фашизму.
          Але про все це навіть читаючий і активний громадянин в колишньому Радянському Союзі дізнався лише через 40-50 років, а то й пізніше. І то спочатку через художні твори, з великим підтекстом та поміж рядків, і це стримувало, гальмувало розвиток суспільства. Бо однодумство і догма, самовпевненість ідеології і вождів гасить думку, спрощує до одноманітності і застою думку цілого народу, веде до відставання в історичному аспекті.
          Тому нинішня спроба змалювати період великих історичних зламів та революційних змін в історії людства, народів СРСР та народу України через п'ять, а не через п'ятдесят років, через
свідчення народних депутатів Української Радянської соціалістичної республіки, які з номенклатури перейшли в статус народжуваної нової політичної еліти України, які із виконавців рішень з'їздів стали творцями нової долі народу і своєї з ним, як на мене, є явищем непересічним, важливим і масштабним.
          Як все розпочиналось, я спробую нагадати через думки, а інколи через фрази окремих депутатів, які у мене збереглись занотованими, передати атмосферу тієї історичної місії, яку відіграв у перетворені Верховної Ради Української радянської соціалістичної республіки у Верховну Раду України, із Верховної Ради в парламент кожен з них.
          Розпочалось все по-новому і незвичайно. Раніше Верховна Рада УРСР збиралась 2-3 рази на рік - на 1,5-2 дні і всі питання встигала вирішувати.
          Я домагався депутатського мандату від жителів Подільського району м. Києва, бо вважав, що надалі КПРС (КП України) не повинна себе нав'язувати народу, а виборювати право бути керуючою. Нехай зразу мене оберуть жителі, а тоді вже і комуністи Подільського району Компартії України. Нехай обирають першим секретаря райкому. А тут виявилось, що значна частина депутатів об'явила Верховну Раду, депутатство - постійним місцем роботи, а за ним і Верховну Раду постійно діючою.
          Не усвідомлював я, і не я один, що бувають і другі і треті читання законів (до цього не чув навіть) і що таке велике значення має регламент роботи Верховної Ради, коли все навкруги змінюється, вирує на площах та вулицях страйками, мітингами, демонстраціями, наметовими містечками, голодовками, всім тим, про що раніше не могло бути мови і не могло б з'явитись навіть в уяві.
          Вже 15 травня 1990 року перше засідання Верховної Ради УРСР XII скликання розпочалось незвичайно.
          Від наради представників була спроба внести склад робочої президії, але Лариса Скорик заявила, що нарада є неправочинною і тому внесені кандидатури не визнає. І взагалі, говорилось, що ті, кого не пустили на збори - відчули себе дискредитованими. І почалось спонтанне висування кандидатур, почалось задовге голосування, найбільше тоді голосів "за" - 227 при "проти" 131 набрав Іван Степанович Плющ і я зробив примітку: "Це початок сходження Плюща".
          На першому ж засіданні проголосували за пряму та повну трансляцію засідань Верховної Ради по українському телебаченню та радіо. Вносились пропозиції зробити зовнішню трансляцію засідань, встановити гарячий телефон. Ось так все і розпочалося. А хто не хотів, щоб його почули та побачили на найвищій трибуні держави?
          Тут же вперше було виголошено заяву про події в Полтаві, про наругу та насильство, масові затримання та арешти ні в чому не винних людей, і ні півслова, що мова йшла про незвичне вшанування Симона Петлюри.
          Із Запорізької області депутат (188 округ) протестував проти проведення засідань Верховної Ради в мітинговому ключі, проти принизливих ярликів: комуняки, яничари...
          Левко Лук'яненко: "звіт Валентини Семенівни Шевченко можливий до обрання нової Президії, поки вона складе свої повноваження". Тут же жінка зі Львова зауважила: "Якщо Шевченко не прозвітує, то підтвердить свою провину за аварію на ЧАЕС".
          Михайло Горинь: "Стоїмо над катастрофою, а відстоюємо дрібні партійні інтереси".
          Лесь Танюк: "Незручно, "московських депутатів" (депутатів Верховної Ради Радянського Союзу) від України заперли аж на балкон - нехай би розмістились в ложі, де ЦК КПУ сидів".
          На площі біля Верховної Ради великий загал людей. Вимагають вийти до них депутатів.
          Вячеслав Чорновіл: "Так, підемо до людей, але після озвучення площі".
          Тут же йому зазначили, що озвучення площі схоже на організований мітинг, а нам його ніхто не санкціонував.
          їм же у відповідь кидали, що народ хоче бачити В. Шевченко, В. Масола та В. Івашка. Нехай вийдуть і заспокоять людей.
          Проголосували - робочій групі вийти до людей.

          ДЕНЬ ДРУГИЙ, 16 ТРАВНЯ 1990 РОКУ.
          Підступи до Верховної Ради заблоковано - вимагають озвучення площі. Повідомляють, що надходять телеграми з побажаннями від трудових колективів. Репліка: "Від заводу "Арсенал".
          Микола Поровський - щоб не було ідеологічного диктату над Верховною Радою - вносить пропозицію зняти бюст Леніна, "або ми встановимо альтернативний бюст".
          Юрій Щербак зробив заяву від депутатів Верховної Ради СРСР про доцільність президентства, про багатопартійність, ЧАЕС, українську мову, про землю, власність та самоврядування.
          Павло Кислий вніс пропозицію заборонити переселення на Україну із Воркути і т. д.
          Микола Михайлович Артеменко (передчасно помер) вів сесію і заявив: "Я подзвоню і завтра прийде 250 озброєних людей. Не даєте вести сесію".
          І тут справа не в погрозі, а в тій атмосфері, яка панувала в залі, що не витримував навіть визнаний садівник, доктор економічних наук, професор.
          Депутат від Одеси: "Мы не знаем что хотим, но за это умрем".
          Далі була пропозиція - народний контроль - організація надумана, потрібно демонтувати.
          Василь Дурдинець: "Потрібні нормальні умови для роботи 1-ої сесії забезпечити. Кількість міліції буде залежати від ситуації на майдані".
          Іван Драч наголосив, що голодомором 1933 року, геноцидом проти українського народу парламент США займеться, а наш - ні.
          Внесена була пропозиція заборонити суміщати вищі пости (мались на увазі перш за все перший секретар ЦК КПУ і Голова Верховної Ради України).
          Гладуш, міністр МВС, доповів, що в Полтаві відзначали день народження Петлюри. Скільки, мовляв, крові пролив Петлюра в самій Полтаві. Збір був несанкціонований.
          І так кожне засідання. Воно транслювалося, висвітлювалось, велось, і кожному депутатові вручалась стенограма засідання. У мене не стенограма, у мене - моє сприйняття і мої роздуми в дні сесії, фактично, окремі думки.

          17 ТРАВНЯ І990 РОКУ НАЙГОЛОВНІШЕ, ЩО Я ЗАНОТУВАВ, ЦЕ:
          Якщо немає права меншості, немає і демократії.
          Демократія - це процедура.
          А процедура - це демократія.
          Ось так новообрані депутати разом з народом розпочали засвоювати визнані світом механізми демократії та парламентаризму.
          А ось і перші навчання народних депутатів України, проведеного 20 травня 1990 року визначними парламентарями та діячами Великобританії, ФРН, Швейцарії.
          - Централізація влади створює навколо пустелю.
          - Зловживання влади. Хто має владу, той створює собі привілеї.
          - Ефективний парламент, якщо хоче мати владу, утримувати її, повинен працювати більше дев'яти місяців на рік.
          - Час для голосування відводиться до 6 хвилин, а у вас - 20 секунд.
          - Взаємозалежність - ключове слово. Абсолютної суверенності не може бути, вона відносна,
          - Потрібно визнавати різність і створювати єдність із різнобічностей.
          - Землі Німеччини - джерело суверенності, а не центральний уряд.
          - Незалежність, суверенність - так, але міжнародний поділ праці, міжнародні ринки, масштабність, скажімо, екологічних проблем, посилюють взаємозалежність між державами.
          - Регіоналізація економіки принесе конкуренцію економіки.
          Великі держави занадто великі для вирішення глобальних, великих проблем.
          Видно, були щирі і розумні поради, інше вже, якими ми виявилися учнями.

          21 ТРАВНЯ 1990 РОКУ. Сам помітив: "Ми завзято оцінюємо наших батьків і дідів. А собі оцінку не даємо".
          Леонід Кравчук: "Ленін - постать світового масштабу. Він увійшов в світову цивілізацію і вивести його звідти не вдасться. Німці спалювали книги великих німців - Маркса, Енгельса.
Хунвейбіни - теж палили книжки. Нас закликали зносити церкви, руйнувати їх, і знаємо чим це закінчилось. Не будемо повторюватись".
          Левко Лук'яненко: "Що ми зможемо вирішити разом? Комуністи мають право вірити в Леніна. Є християни і ми віримо в Христа.
          Кожен має свого бога, свій ідеал.
          Що думає народ за цим залом?!
          Раніше він мовчав, а якщо говорив, то в Мордовії або на Соловках.
          Наймитом Москви Україна не хоче бути.
          Давайте відчувати пульс України.

          22 ТРАВНЯ 1990 РОКУ.
          Дмитро Павличко: "Голова Верховної Ради України може бути безпартійним або рядовим членом партії".
          Станіслав Гуренко: "Недоречно зараз це питання обговорювати".
          Вячеслав Чорновіл: "Піднімати людей, відкликати партократію. В парламент пролізли секретарі компартії".
          А тепер, о 10.30 2 травня 1997 року, коли я цитував Вячеслава Чорновіла, хтось подзвонив мені додому і затіжив через двері. "Допоможіть, сім'я потрапила в скруту, в лікарню". Взяв у дружини кілька гривен, довго відкривав замки - настав вік подвійних дверей, маси замків. Молодий, охайний, з вусами, тендітний мужчина. Питаю, скільки років. 35 - відповідає. Де працює - теслярем у приватній фірмі. Але коли платять, коли ні. Не собі прошу, мовляв. Сказав йому, що тут у сусідів самих нужда, віддав гроші, побажав успіхів. А мені дружина й каже, що ти так реагуєш, я поки дійду до магазина, разів зо десять попросять, життя ви там не відчуваєте. Вийшов я на балкон обдумати ситуацію, дивлюсь, мій прохач вийшов з під'їзду і попрямував в бік магазинів.
          Заспокоїв себе: не доганяти ж. Чистенький і свіженький такий. Нехай собі святкує.
          
          1990 РІК, 23 ТРАВНЯ.
          Володимир Івашко. "Вертіти хвостом не треба. Відомо, що моє прізвище називалося. І нападки на мене. З'їзд Верховної Ради РСФСР, тому ми думати повинні не про себе, а про український народ. Ми повинні все робити розсудливо, відповідально і швидко. Над нами висить прецедент РСФСР. Масол завтра має змогу виступити. Єльцин оголосив, що Україні нафту буде продавати за валюту.
          І 229 депутатів висловились за необхідність обрання Голови Верховної Ради, 139- за звіт Голови уряду Віталія Масола.
          В залі в цей час - демблок у виборах Голови Верховної Ради участі брати не буде. Потрібно спочатку суверенітет оголосити, хоча б у першому читанні, а потім вибори Голови. Кожен депутат може стати Головою Ради і має право заслухати уряд. І треба його заслухати.
          Володимир Яворівський звертається до Володимира Івашка - зробіть що-небудь.
          Дмитро Павличко: "Меншість у Раді завжди мовчала, сьогодні меншість не мовчить".
          Павло Мовчан: "Ми не на партійній конференції, врахуйте, що ми тут теж присутні".
          Володимир Сметанін: "Я сегодня горжусь Россией. Что она не пошла проторенной дорогой и заслужила почет".
          Леонід Кравчук: "В. Івашко хвилювався, тому що на все, що тут відбувається, дивляться не тільки в Україні. А раз він названий кандидатом на Голову, то багато із всього, що тут відбувається, бере на себе. Потрібно висунути інші кандидатури і не обговорювати. Оскільки над програмою працював лише Івашко, то нехай попрацюють інші, а ми заслухаємо звіт В. Масола, а з понеділка розпочнемо обговорювати кандидатури".
          З цим і погодилися.

          24 ТРАВНЯ 1990 РОКУ.
          Віталій Масол наголошував і на такому: уже не 6-7 %, а 40 % промисловості підпорядковано Уряду Республіки.
          Закон про самостійність - це не перепустка до раю. Це не кон'юнктура, а доленосне рішення, не заради суверенітету, а для поліпшення добробуту людей.
          Ринкова ейфорія - потрібно застерегти людей. Економіка сьогодні - стан кризовий.

          25 ТРАВНЯ 1990 РОКУ.
          Лариса Скорик. Духовний занепад. Ринок працює автоматично. Естетика оточення. Урбаністичну політику треба змінити.
          Володимир Пилипчук. Типова доповідь застійної доби і я б не здивувався, якби в кінці прозвучала пропозиція послати телеграму Леоніду Іллічу.

          16 ЛИПНЯ 1990 РОКУ - день прийняття Декларації про суверенітет України. 355 плюс двоє без дискеток приєдналися. І тут голосували і ліві, і праві, і ті, хто сидів, і ті, від чийого імені і чиїми руками саджали. І потрібно не забувати, що комуністи України тієї доби, попри інтернаціональні і союзні традиції і програмно-статутні вимоги, залишились з народом, своїм народом України.
          Вадим Гетьман зауважив, що не будемо шукати переможців і переможених, хто чистіший, бо всі ми діти свого народу.
          Роман Лубківський зазначив, що український народ довго чекав цієї хвилини. "Слава Україні!"
          Леонід Кравчук - справді історичний документ прийнято. Які наслідки він справить на наше життя?
          Отак все розпочиналось. Я не вів стенограму і цитати не є цитатами, це мій авторський виклад позиції, думок моїх колег, зафіксований письмово, значить, з документальною точністю змісту їх діяльності в нових, складних, мало передбачуваних умовах. І я лише хочу підтвердити, що все, що моїми колегами по Верховній Раді XII скликання (а краще першого скликання) зроблено, є виявом честі і гідності як депутатів, так і народу України.

* * *

          ЖИЗНЬ НЕ ВСЕГДА СПРАВЕДЛИВА и уж совсем она несправедлива, когда из жизни уходят друзья и близкие, когда обрывается жизнь молодого человека.
          Вадим погиб при странных обстоятельствах таким молодым, что о масштабе его личности еще рано было судить. Он был молодым и самобытным тележурналистом программы "ГАРТ", потрясающей тогда устои власть имущих в Украине. Это был украинский вариант грозной московской телепередачи "Взгляд", но несколько выдержаннее и мягче, однако имеющий такую же взрывную силу в особо чопорной, размеренной и регламентированной политической жизни республики. "Гарт" был и "лучом света", и "глотком кислорода", и импульсом к большим раздумьям.
          У меня в это время были свои "творческие" проблемы. После конспектирования "Малой земли" Л. И. Брежнева и организации изучения его трилогии в парторганизациях и трудовых коллективах приходилось вчитываться в новые тезисы М. С. Горбачева о перестройке. Но улавливать недосказанное могли молодежь и беспартийные, партийцы-профессионалы нередко читали и цитировали одно, а думали и делали другое.
          Говоря о демократических, из нескольких кандидатур, выборах в Верховный Совет СССР, отмечу, что по Киевскому всегородскому округу в Совет Национальностей оставили баллотироваться одного первого секретаря горкома партии. Город имел 1,2 млн. избирателей, среди которых более 200,0 тыс. коммунистов, а выборы партийный лидер проиграл. Когда началось новое выдвижение кандидатур, уже малоинтересное для руководящей партийной верхушки, то на один округ уже "накидали" 33 кандидата. Я был "самовыдвиженцем" среди них, занял четвертое место. Программу не согласовал в горкоме партии, отдельные ее положения В. В. Щербицкий в своем докладе назвал политически незрелыми, демагогическими, потребовал оценки и выводов. Была критика в партийной прессе, была серьезная попытка наказать меня и освободить от должности первого секретаря райкома партии, была тягостная атмосфера отчужденности, осуждения верхами, изоляция. Было непривычно, ново, но в моральном и политическом некомфортно, контакты по горизонтали и по вертикали вверх - во многом оборвались.
          И тут в мой кабинет первого секретаря Подольского райкома партии входит молодой, стройный, симпатичный Вадим Бойко. Представляться не было надобности, но он сказал, что кто-то в отпуске, и он, одновременно с работой в "Гарте", сотрудничает как с "Комсомольской правдой, хочет обо мне написать для газеты. А там, в редакции, тоже кто-то в отпуске и, возможно, удастся напечатать.
          Поначалу меня смутила его молодость. Потом зрелость и серьезность вопросов и суждений. В конце концов, без всяких сантиментов, с элементами засекреченности он стал все у меня уточнять, располагая текстами моих листовок, высказываний и политического компромата на меня. Когда разговор закончился, он молча, ничем меня не обнадежив, ушел, отказав мне в праве перечитать то, что он собирается направить в Москву.
          Ситуация для меня оставалась сложной. Не освободили, не исключили, атмосфера была гнетущей, и меня с удовольствием отпустили в отпуск. Путевок лечсануправских уже не предлагалось, поехали в простенький, патриархально-задушевный заводской Дом отдыха в Трускавец. Там тоже чувствовалась настороженность и отдаленность верхов, непонимание и сочувствие низов. И тут мне приносят газету "Комсомольская правда" от 12 июля 1989 года. А в ней статья "Он стал депутатом, но сохранил своих избирателей". И рубрика есть, для прикрытия: "Характеры и обстоятельства". Для меня это было возрождением. Я не придирался к последовательности сюжетов, к цитатам и фактам, которые иногда попадали в другой контекст. Я понял, что есть люди, которые меня понимают, сочувствуют, моя отверженность в обществе - выдумки.
          Меня тогда поразила его способность анализировать, группировать и обобщать отдельные фрагменты в цельность концепции. Я делал, но он масштабнее меня понимал мои действия. Позволю себе привести некоторые цитаты из этой статьи не для своей саморекламы, а как свидетельство зрелости Вадима как журналиста того времени, в котором мы искали истину.
          "...- Вас упрекают в заигрывании с неформалами,- говорю я ему.
          - А у нас в районе нет неформалов. Когда-то были. Мы их не затирали. Наоборот, чем могли - помогали. И они, выражаясь по-нашему, стали "формалами". А вообще, это просто неравнодушные люди, точка зрения которых на какие-то вещи не совпадают с общепринятой. Другое дело - Украинский культурологический клуб, Хельсинский союз, это наши политические оппоненты. Тут идет борьба аргументов.

          НАЧАЛО его деятельности было многообещающим. Авторитет у молодежи, истосковавшейся по уважительному к ней отношению, поддержка горкома партии. Кадры для работы в райкоме начали подбирать гласно, на конкурсной основе. Не потому ли райком на глазах "помолодел"? Не потому ли самому "младшему" инструктору - 25, самому "старшему" - 35? Один за другим открывались на Подоле театры-студии, выставочные залы. Молодые художники получили творческие мастерские. Сколько лет бились, чтобы в домике Булгакова повесить мемориальную доску, а о том, чтобы создать в нем музей, клуб "Мастер", никто даже мечтать не смел! Доску повесили. И музей, клуб тоже открыли. Молодежи района деваться некуда, негде отдыхать? Появились кафе "Ярославна", "Свитлыця", "Щековица". Предводитель киевских футбольных фанатов пошел работать в Подольский райком комсомола. Появились всевозможные рок парады, рок-фестивали и вернисажи...

          ...А ВЫБОРЫ действительно повергли многих в шок, казалось бы, окружные собрания
легко разделались с конкурентами "отцов города", расчистив им прямую дорожку к депутатским
мандатам.
          А город сделал свой выбор.
          Когда пришел черед повторных выборов, Салия предложили сразу несколько трудовых
коллективов. Украинский драматический театр имени Ивана Франка. Швейное объединение
имени Смирнова-Ласточкина. Отделение Фонда культуры. Судостроительный и судоремонтный
завод.
          - Я понимал, - говорит Иван Николаевич, - предубеждение к партийным работникам было большим. Особенно это показало поражение партийного лидера города. Впрочем, выборы открыли мне глаза на многие вещи. Я понял: нужно по-настоящему изучать настроение людей, а не навязывать свои, часто книжные взгляды. Часто догматичные. Поэтому мы "митинговали" перед входом в крупные универсамы, возле станций метро, в фойе кинотеатров, у заводских проходных...
          ...Салию приходилось носить с собой целый ворох бумаг. "Лечитесь, небось, в 4-м управлении?" - спрашивали недоверчиво во время теледебатов. "Лечусь в районной поликлинике, -отвечал Салий. - Там же жена и двое детей". "Имеете ли сбережения? Куда тратите деньги?" - был и такой вопрос Иван Николаевич объяснял, показывал чеки. Это - 500 рублей на госпиталь "афганцам". Это - 420 рублей - на реконструкцию церкви в Пирогощах. Это... Впрочем, за церковь ему влетело. Пристало ли коммунисту жертвовать деньги на реконструкцию культового сооружения? "Да это история наша. Прежде всего. "Слово о полку Игореве". Неужели быть нам манкуртами?"

          НА ПЛЕНУМЕ горкома как бы косвенно прозвучал вопрос: этично ли участвовать ему в выборах после неудачи первого секретаря? Откажись он, по-видимому, обеспечил бы себе тихую, спокойную жизнь.
          У него были шансы выиграть. Неформалы, выставившие своего кандидата - беспартийного ученого-экономиста Черняка, приняли решение: против Салия агитацию не вести, соблюдать, так сказать, нейтралитет.
          А вот городская газета за день до выборов посвящает ему почти целую страницу! Три огромных материала. И все три - против. Люди получили дозу компромата на "партийного аппаратчика". Люди поверили газете. Салий проиграл...
          ...Был пленум райкома. Салий сказал на нем: "Я приму вашу волю. В каком бы неприятном виде она мне ни выпела, как и немало людей, имею недостатки в характере. Я считаю, что руководители всех рангов в партии должны нести ответственность перед народом и законом за свои решения и их результаты. Во имя партии, ее авторитета и я вступил в предвыборную борьбу. Ведь если мы никаких результатов не добьемся, народ без вас может создать другие партии, а от нашей отвернется. Этого допустить нельзя...
          ...Выступление Салия на пленуме напечатала одна единственная газета - многотиражка судоремонтного завода. На свой страх и риск.
          Материалы пленума ходят по городу самиздатом.
          Газета "Прапор комунізму" как в рот воды набрала.
          Не потому ли часты в приемной на Красной площади звонки: "Это правда, что Салия снимают?"
          В вопросе людей не праздное любопытство. В вопросе людей - тревога".
          Читатель должен меня понять. Я пытался найти в статье его прямую речь. Чтобы избежать упоминания о Салие, но это оказалось невозможным. Он писал не о себе, он писал о нас и для нас. Это высшее мастерство журналиста. Ему не изменяло чувство меры. Он писал в защиту и защищал аргументировано. Эта статья была признана редакцией газеты лучшей.
          Еще штрих его характера. Вадим не пришел ко мне, чтобы я его поблагодарил. Нет, я сам разыскал, по телефону, поблагодарил.
          Потом мы многократно общались в Верховном Совете Украины, всегда уважительно и по-деловому. Он вообще был не по возрасту серьезным человеком. Он любил Украину. Он мечтал о том, чтобы она состоялась.
Занимаясь "оздоровлением" руководства области, выпустил немало разоблачительных материалов в "Гарте", говорил о крупных проделках чиновников, которые ждут своего экрана...
          Но жизнь его трагически оборвалась.
          За свою короткую жизнь он успел сделать многое, достойное нашей памяти о нем.

17.10.1997 г