Штрихи до політичних портретів

          Правду кажучи, ми всі незалежно від посад живемо під владою людей, піднесених неоскарженою волею народу чи випадковим збігом обставин на вершину владної піраміди. І всі - хто більшою, хто меншою мірою - від них залежні. Можна, звичайно, переконувати себе й інших, що це не так, що "мені, наприклад, абсолютно байдуже, за кого там проголосують депутати, за кого віддадуть свої голоси виборці і чи прийдуть вони на чергові вибори взагалі",- можна тільки тішити себе ще й такою ілюзією, чого б і ні... Але що легко вибачити 20-річному мільйонерові, який у процитованому інтерв'ю хизується своєю "абсолютною" свободою і матеріальною незалежністю від держави (він, наївний, погано вчив історію), те не личить людям серйозним, здатним до аналітичного мислення і віднаходження причинно-наслідкових зв'язків.
          Ті зв'язки не завжди очевидні, іноді нелогічні й навіть химерні, але вони є між тим, наприклад чи виграв учора один із наших лідерів у шахи (а інший у преферанс), і тим, що конкретно буде пообіцяно сьогодні іноземному інвестору чи якими виявляться результати голосування на ранковому засіданні в парламенті. А тепер, уявімо, що потенціальний інвестор за певних умов мав намір, крім глобальних проектів, обладнати ще й районну поліклініку найсучаснішим стоматологічним обладнанням (ви певні, що ваші зуби вічні?). Уявімо і те, що саме на тому ранковому засіданні вирішувалося питання про надання городянам права купувати земельні ділянки під дачі й городи. Уявили? В такому разі я певен: історія з розлитою олією в романі мого улюбленого Булгакова не видаватиметься вам надміру фантастичною - вона фатальна, але цілком реалістична. І - повчальна. Бо нагадує незаперечну істину: світ влаштований так, що усе в ньому взаємопов'язане - іноді прямо, а частіше опосередковано, все спричинене іншим (навіть те, що знову бракує цукру і зникла олія) і всі ми залежимо від інших і від себе.
          То тільки Григорій Сковорода, чий пам'ятник стоїть на Подолі, міг гордо сказати про себе: "Світ ловив мене, але не спіймав". Це - виняток (хоч і наш сміливий мислитель чомусь - а чому? - "не помітив" того, що цариця закріпачує Україну). Ми ж, нинішні, залежимо від усіх - від двірників і дантистів до державних діячів. Те, що останні п'ять слів - щойно помітив - починаються на "д" (п'ять "д"?) - чистісінька випадковість, ще один натяк (у стилі Булгакова) на те, що нами всупереч нашій волі, щось керує Але якщо серйозно, то я й справді відчуваю потребу детальніше розповісти про кількох державних і політичних діячів (у тому числі - і про автора передвиборної програми "П'ять "Д"). Прошу читача лише мати на увазі: я жодною мірою не претендую на творення повновартісних портретів, тим паче - у стилі барокових "парсун" XVII століття,- то радше тільки побіжні замальовки, власне штрихи. Не стільки, можливо, до майбутніх портретів, як до характеристики часу, в який нам випало жити і працювати. Або не працювати...

          ПІД ТРИКУТНИКОМ
            (Л. КРАВЧУК, І. ПЛЮЩ І ПРЕМ'ЄР ІКС)

          Уряду Масола працювати не дали.
          Уряду Фокіна також - він був фактично паралізований усе тією ж Верховною Радою.
          Кабінет Кучми після традиційно недовгого "медового місяця" сповна відчув дьогтеву гіркоту вимушеного співжиття з нелюбою, але законною дружиною, точніше - з ратною дружиною законотворців, коли доводилося не стільки працювати, як відвойовувати своє право на працю.
          Чи ж не дивна закономірність? Тому й писав я свого часу про гру в "третього зайвого". Дві величини постійні й відомі, третя - ікс, яка постійно змінюється. А результат? Усе гірший.
          У мене збереглися записи, зроблені під час звіту Віталія Масола. Це був кваліфікований керівник, професіонал. Він знав, що говорив, попереджаючи про неминучі наслідки непродуманих дій в економіці. Ще 24 травня 1990 року на сесії Верховної Ради прем'єр підкреслював, що процеси в Україні не можна розглядати окремо від подій, що відбуваються в Союзі: скрізь ослаблена планова та трудова дисципліна, розвалюється постачання, зростає злочинність, втрачається контроль над виробництвом. Закони про підприємства недосконалі і суперечливі, виборність керівників стала причиною їхньої невпевненості.
          Це була аргументована й переконлива критика нового курсу, його апологетів та практичних вершителів. Та з уст Масола вона сприймалася багатьма як захист соціалізму, як опір "консерватора" економічним реформам. Не дивлячись на те, що той, кого вважали консерватором, тоді чи не вперше так гостро й аргументовано сказав про засилля центру (72 проценти обсягу виробництва в Україні становив випуск засобів виробництва, спеціалізацію регіонів визначала Москва, будівництво підприємств велося без згоди республіканських органів). Він же вказував тоді на необхідність структурної перебудови економіки - пріоритетний розвиток групи "Б", житлового будівництва, застосування екологічно чистих технологій та виробництва. Критиків Масола не зупинило і те, що навіть у несприятливих тодішніх умовах понадплановий прибуток нашої республіки становив 2 мільярди карбованців, що вже не 6-7, а 40 процентів промисловості було підпорядковано урядові України. Були й інші досягнення, котрі на фоні сьогоднішніх наших "успіхів" видаються мало не фантастичними.
          Ось тільки деякі з критичних депутатських зауважень на адресу Масола.
          Леопольд Табурянський: "Якщо відчували, що не можете протистояти диктатурі союзних міністерств, то слід було б подати у відставку. Намагаєтеся створити регульований ринок - не доведи Боже, краще непотрібно ніякого".
          Віктор Веретенніков: "Полиці магазинів порожні, а звіт Масола - оптимістичний. І взагалі концепція стара: глибока інтеграція, нешанобливе ставлення до ринку".
          Ось так було сприйняте попередження Масола про ринкову ейфорію... Ігор Юхновський заявив, що партія комуністів - це секта, де відмирає останній мозок, безвідповідальність зверху донизу, система прогнила, а настає ера абсолютної відповідальності. Цікаво, де вона, пофозована академіком "ера відповідальності"? І чи наблизило хоч трішки пришестя цієї ери перебування його на посту першого віце-прем'єра? Врешті-решт, при якому урядові було більше безвідповідальності "зверху донизу" - при Масолі чи його наступниках?
          16 липня того ж року прем'єр знову був на трибуні. Говорив, що ідеї, проголошені в Декларації про суверенітет, вимагають матеріалізації, прогнозування дій і наслідків. Підкреслював: перехід до ринкових відносин - необхідність, але кожний крок повинен бути виваженим, "необхідна своя програма переходу до ринку", "імпровізація, поспішність - недопустимі, економіка не терпить революцій".
          Через два роки його слова повторив нинішній Президент "Економіка України глибоко інтегрована в економіки інших республік Союзу". Тільки Президент чомусь заявив, що ніхто не уявляв собі глибини кооперації та залежності підприємств України від поставок з Росії. Чому ніхто? Уявляли і знали - але їм не вірили. Навіть коли про це просто кричали - їх не бажали слухати... Отже, тільки діти можуть повірити казочці про те, що Масола зняли голодуючі студенти... За тими чесними і чистими хлопцями стояли опасисті, з чавунними озаддями дяді. Вони й пізніше, коли я вже працював представником Президента, хотіли повторити свій "хід", вимагаючи, щоб адміністрація забезпечила нових голодуючих розкладачками. Звикли робити свої справи чужими руками й за чужими спинами.
          Наступним главою уряду став Вітольд Фокін. Його обрали в умовах, коли ЦК Компартії України, хоча вже й не абсолютно, не одноосібне, все ж визначав і кандидатуру прем'єра, і склад уряду, принаймні його кістяк. І Фокін при тодішньому розкладі сил першою кандидатурою не був, висунули одного з найвідоміших представників директорського корпусу - депутата Олександра Булянду, директора "Азовсталі". Той виступив з програмою, відбулося таємне голосування, за нього проголосувала більшість, але... Не виявилося необхідних трьохсот депутатів. Тобто були, але не всі голосували.
          Проблема кворуму постала не вперше. Вона давалася взнаки і раніше, але тепер вперше виникла ситуація, про яку двома роками пізніше Сергій Головатий скаже спікеру: "Ось я в залі, перед мікрофоном. Фізично присутній на сесії, а юридичне - мене немає". Тому, чи вважати присутнім на пленарному засіданні депутата, котрий не взяв або не опустив бюлетень,- невідомо і дотепер...
          Так чи інакше, а проти Булянди проголосувало 33 депутати, і він не пройшов, а проти Фокіна - 44, і він був обраний. Його кандидатура виявилася компромісною (тодішній опозиції імпонувало, зокрема, володіння українською мовою, бажання кандидата домагатися економічної незалежності від Союзу). Проте миротворцем в стінах парламенту Вітольд Павлович не став. І не міг стати - занадто вже різними, навіть різнополярними були інтереси депутатських груп, офіційних і неформальних лідерів як більшості, так і меншості. Занадто мало були зацікавлені народні обранці в успішній діяльності і цього уряду.
          Не стану порівнювати Фокіна з Масолом, з'ясовувати, чим вони відрізнялися один від одного і - обидва - від прем'єра Кучми. Цікаво, до речі, як сьогодні, перебуваючи у відставці, вони визначають причини, що призвели до зростаючої кризи в економіці.
          Віталій Масол: "Все було спрямоване на те, щоб за короткий період розвалити економіку. Певні кола Заходу хочуть перетворити Україну в сировинний придаток своїх країн, ринок дешевої робочої сили та вигідного збуту продукції... Тут не обійшлося без окремих наших правителів. Вважаю, через декілька років ми дізнаємось, що вони стали дуже багатими людьми. Сьогодні наші підприємства продаються практично за безцінь. Якщо Уряд не візьме питання стратегічних ресурсів під свій жорсткий контроль, то про стабільність економіки не може бути й мови. Вільні ціни - це не цінова сваволя. А у нас саме вона править сьогодні бал. Те, що ми прийдемо до такого стану, було очевидно ще восени 1990 року. Але саме тоді Верховна Рада - за пам'ятних всім обставин - відхилила, не розглядаючи, розроблену урядом програму послідовного, поетапного переходу до соціальне орієнтованої ринкової економіки... І почали нищити... Вважаю, що на деякі види продукції повинна бути дотація. Наше керівництво йде "випробуваним" шляхом: якщо не клеїться - розпочинай чергову реорганізацію, вимагай додаткових, особливих, надзвичайних повноважень".
          (Газета "Демократична Україна", 24 липня 1993 року)
          А Вітольд Фокін в тому ж номері сказав, зокрема, таке:
          "Головна причина - спровокований несвоєчасний вихід з рубльової зони. Надання купонові не притаманних йому функцій цілковито розірвало й без того надто зіпсовані господарські й економічні зв'язки з країнами СНД і, перш за все, з Росією... В найближчому оточенні прем'єр-міністра, Президента - багато політиків, просто спритних, винахідливих людей і дуже мало справжніх професіоналів. До того ж, додам, процвітає загальний безпорядок, безкарність та корумпованім апарату управління, котрі поширюються, як степова пожежа... Вважаю, що неправомірно було застосовувати політику дотацій. Переконаний в необхідності відповідних змін у підпорядкуванні Національного банку. Я за передачу Урядові права контролювати емісію української валюти".
          Далі продовжувати не буду. Уважний читач і з наведених цитат побачить і спільне і відмінне у поглядах двох колишніх прем'єрів. Але трагедія в тому, що долю їхню визначило далеко не це, навіть не стан економіки, а лишень суб'єктивні розрахунки і вольові дії депутатського корпусу. Тому і уряд Фокіна був приречений. Я спробував захистити Вітольда Павловича - у газетних статтях та інтерв'ю, дбаючи не лише про конкретну особу, а й про елементарну справедливість. У "Вечірньому Києві" я прямо писав: винен не стільки Уряд, як Верховна Рада. Як можна питати з кабінету міністрів, якщо ви відсторонили його від тієї ж, наприклад, державної власності? Всім заправляє Фонд державного майна, який підпорядкований Верховній Раді. Ніколи не повірю, що ті, хто проголосував за таке рішення, могли б сподіватися на інший результат, на те, що голова фонду Володимир Прядко з 75 підлеглими дасть лад усьому державному майну. Ні, вочевидь, розрахунок робився на інше: коли все розтягнуть і розкрадуть, то ринок настане автоматично. Але для кого? Я ж вважав, що Уряду потрібно віддати все - і Фонд державного майна, і Національний банк (далеко нам ще до нормальної фінансової ситуації!), і конче потрібний Антикризовий комітет, і, ясна річ, зідповідні повноваження. Сам же Фокін цього вже не вимагав... Розумів, мабуть, якщо й дадуть, то вже не йому. Так, врешті, і сталося: хоч і не все, та тільки додаткові повноваження і лише на півроку його наступнику Верховна Рада таки надала. Це - логічно?
          Про Леоніда Кучму я вперше почув у Бориспільському аеропорту. Вже й не пам'ятаю, кого тоді зустрічали, але був і Президент. Тоді ще не було відпрацьованого ритуалу зустрічі. Чекаючи на гостя, обговорювали, як воно має бути. Коли чую Дмитро Павличко в розмові з Президентом вже на іншу тему перейшов. Треба, каже, негайно міняти Уряд, і так напирає на це! А Леонід Макаровим відбувається жартами: треба, щоб ситуація була відповідна, щоб воно там дозріло,- і робить такий красномовний жест рукою, окреслюючи фігуру вагітної жінки. Я тоді до Павличка: що ти робиш, питаю, з Фокіним ви ж можете працювати, а хто прийде замість нього - ще невідомо. А він: "Як не відомо? - Кучма!" А для мене, зізнаюся, і прізвище таке було незнайоме, хоч два роки був депутатом. Від Павличка й почув, що то - депутат Верховної Ради, генеральний директор великого оборонного об'єднання. Але бути директором хай хоч і на крупному підприємстві - це одне, а очолювати Уряд - зовсім інше. Справа не лише в масштабах - тут потрібний інший, сказати б, стиль, інші підходи, інше бачення. Тим більше, що підприємство оборонне, тобто в умовах адміністративної системи перебувало у режимі найбільшого сприяння, а ми ж наче іншу економіку заповзялися будувати...
          Але розпочав Леонід Данилович добре. Головне - рішуче, і це сподобалося багатьом. Згадаймо хоча б його "тронну" промову - з безжалісним аналізом стану економіки, з убивчими прикладами тотального розкрадання національних багатств і валюти. Але невдовзі такої рішучості, а разом з нею кардинальних кроків стало менше. Нинішній прем'єр говорив про крадіїв з високої трибуни, забувши, очевидно, що приголомшувати сенсаційними фактами вміють і газетярі, а перед Урядом завдання складніше... Це - мінус, як і не дуже серйозні заяви про відставку, капітулянтські фрази про готовність стати перед кимось на коліна, а найприкріше - цілий ряд непродуманих декретів. Є й немалі плюси, зокрема - тверезе розуміння необхідності економічно співпрацювати з республіками колишнього Союзу. Втім, виставляти плюси й мінуси - справа не вельми вдячна, як і спроби передбачити в сьогоднішній ситуації, що буде завтра. Нинішня Верховна Рада вже, либонь, не буде такою причепливою, але є ще інші чинники, не виключений, на жаль, і катастрофічний розвиток подій (постукаймо, про всяк випадок, по дереву)... Я ж - про інше.
          Особисто в мене стосунки з новим прем'єром складалися нормально. Він зацікавився нашою ідеєю про створення столичного уряду. Для адміністрації і для Києва це було б порятунком, найперше - від депутатської "чорної ради" (Історія повторюється як фарс і козацька - не виняток). Була зустріч керівництва адміністрації з Урядом. Ми говорили: департаменти медицини, торгівлі, будівництва, інші - всі виходять на Уряд, тож беріть під своє підпорядкування. Розуміння з боку Прем'єра було, моральна підтримка також. Але не більше. Невдовзі йому забракло політичної волі - і на цей крок, і на деякі інші. Місяців через два, уже після мого звільнення, я попросив Леоніда Даниловича прийняти мене з питань розвитку Києво-Могилянської академії. Зустріч відбулася при повному взаєморозумінні, але без деталізування, радше - з якимись недомовками. Складалось таке враження, що нас підслуховують. Це й не дивно, бо ж ми працювали хоч і на різних рівнях, але в подібних умовах - мене триножила міська рада, його - Верховна...
          Незрозуміло було, чи подовжить парламент надзвичайні повноваження урядові. Гадаю, що тоді Кучма ще сподівався на підтримку з боку Президента. Але правила боротьби на виживання не пощадять нікого - і в повноваженнях відмовили. З Президентом же розпочалося очевидне протистояння (не погодився Леонід Данилович бути віце у Леоніда Макаровича). Залишилась йому тільки відповідальність за все, що погано. А вже у хоч трохи помітних успіхів, якби такі й були, виявилося б досить батьків і без Уряду. Мені здається, що тепер Кучма зрозумів важливість не тільки декретів і розпоряджень, а й політичної роботи, зустрічей з людьми в областях, на різних нарадах і конференціях. Рейтинг його був найвищим у державі і тримається на такому рівні досить довго. Але саме від цього його стосунки з лідерами держави тільки загострились. Прем'єру знову дають зрозуміти - відійди в тінь, не "маяч". А він перестав говорити про можливу відставку, виявився найбільш вірогідною кандидатурою на пост Президента України. Це визнається не тільки в нас...
          Гортаю давні нотатки - зроблені на тих засіданнях Верховної Ради, де викликані на килим керівники урядів звітували і виправдовувалися перед депутатами, наче школярики, за свої й чужі (тієї ж, зокрема, Верховної Ради) помилки. Обмірковую своє непросте спілкування з деякими членами президентської адміністрації та парламентськими апаратниками - і мимоволі згадується тодішнє відчуття, яке накочувалося неодноразово: ніби все це не навсправжки відбувається, а тільки здається, наче і я, відірвавшись на якийсь час від тисячі й однієї проблеми чергових столичних буднів, опиняюся в якомусь суперавангардистському театрі абсурду. Може, нас усіх тут лише розігрують, щоб потім разом весело посміятися? Обережно скошував погляд на сусідів справа, зліва - ні, всі серйозні, ніби ось це сценічне дійство і є справжнім життям, а ті благання, плач, слова ненависті й відчайдушні погрози, що ледь чутно долинають з-поза грубезних стін,- це тільки гра, не варта уваги солідних державних мужів.
          Аби допевнитися, що це не сон, аби прогнати ілюзії присутності в якомусь нереальному світі, я, пам'ятаю, починав "пощипувати" себе, тільки не пальцями, а гострими питаннячками. Ну, хоч би такими: чому депутатам так важливо звалити ще й цей Уряд? Чому Президент робить вигляд, ніби він непричетний до діяльності кабінету і не відповідає за наслідки соціально-економічної політики? Чому Верховна Рада - вищий орган влади законодавчої - так часто втручається у сферу влади виконавчої і не хоче створити Конституційного суду - вищого органу влади судової? Чому не розглядається за три роки роботи проект закону про нові вибори? Чому... Таких "чому" було багато, не на всі я знайшов відповідь тоді, не на всі можу відповісти й сьогодні, але вони, оті запитаннячка, мені допомагали: я переконувався, що зі мною все гаразд, що то справді розігрується чергова вистава грандіозного театру абсурду, де не всі актори, можливо, виконують саме ті ролі, які б їм хотілося, але грають старанно, дехто й талановито - щоб сподобатися головному режисерові чи принаймні, не доведи Господи, не прогнівити його. Режисерів у цьому театрі було кілька (в тому числі й від опозиції), але головним від якогось часу став - нехай не ображаються інші - Іван Плющ.
          У моїх оцінках немає упередженості і тим паче бажання звести якісь порахунки. Я віддавна симпатизував Іванові Степановичу - ще з тих пір, коли був депутатом і бачив, як вміло опановує він розбурхану стихію перших засідань Верховної Ради нового складу. Телебачення показало народові усі ті перипетії, вони ще не забулися, тому хотів би поділитися лише кількома побіжними спостереженнями.
          Мені імпонувала, зокрема, впевненість, з якою І. Плющ вгамовував бурхливі пристрасті, що спалахнули навколо виборів Голови Верховної Ради. Тим більше, що допомоги від двох помічників він не мав ніякої, обидва відверто виконували у президії роль статистів.
          Через невимушену, а часом, як могло здатися, надто просту манеру поведінки, не завжди відшліфовану мову Іван Степанович трішки програвав на тлі багатьох претендентів на пост Голови, особливо представників красного письменства і науки - які, правда, після барвистих програмних промов один за одним обачно знімали свої кандидатури. Своєрідність плющівської лексики відразу ж поклала початок хвилі "мікрохвонного" фольклору, а одна з незалежних київських газет навіть опублікувала перелік найкомічніших мовних кострубатостей - не вказавши, правда, їх автора.
          Проте саме ця непригладженість і безпосередність, ця характерна, з народним гумором мова, в якій я вгадував рідну чернігівську говірку, досить часто вносили рятівну розрядку в загальну напруженість (відомий випадок, коли перед перервою на сесії Іван Степанович розповів на всю Україну анекдот - забули вимкнути мікрофон). Ці якості допомагали І. Плющу вести парламентський корабель поміж рифами політичних незгод і згодом, коли він став першим заступником Голови Верховної Ради - спершу Володимира Івашка, а потім Леоніда Кравчука.
          Проте змінивши Кравчука біля парламентського керма, Іван Степанович відразу ж дав зрозуміти, що костюм просто спікера парламенту йому явно затісний. З багатющим досвідом процедурного маневрування прийшло бажання і вміння проводити в будь-якій ситуації свою лінію, а в голосі все частіше звучали категоричність і безапеляційність.
          З часом я завважив одну, може, й суто зовнішню, але дуже показову особливість. За весь час своєї роботи в адміністрації мені жодного разу не вдалося зібрати на якомусь міському заході Президента і Голову Верховної Ради разом - хіба що на покладанні вінків 9 травня. Запрошую, скажімо, на День Києва у 1992 році. І. Плющ питає: а Леонід Макарович буде? Ну, якщо буде, то що нам обом там робити, у мене справи в Бородянці. Так було і ЗО грудня того ж року на введенні першої черги апаратно-студійного комплексу телебачення та нової дільниці метрополітену. Не знаю, як воно там має бути за протоколом, але таке дистанціювання не могло не впасти у вічі.
          Щодо мого безпосереднього спілкування з Іваном Степановичем, то особистих зустрічей наодинці у нас було мало. Довелося частіше вдаватися до епістолярного жанру і телефонних дзвінків. Як часто буває в таких випадках, свою негативну роль відіграв і "зіпсований телефон"; коли мої виступи і вислови передавали йому у, так би мовити, надто вільному тлумаченні. Наприклад, на сесії Київради я порадив депутатам стати перед киянами на коліна і покаятися за все, що вони завдали місту. Ясно, що така рекомендація не могла сподобатись, і її поспішили внести у керівні вуха по-іншому: Салій, мовляв, хоче поставити ради на коліна. Що мені І. Плющ згодом і пригадав з відповідним коментарем... Бог їм суддя, отим "інтерпретаторам". За сказаним не жалкую, бо вважав і вважаю, що мусимо всі чесно визнати перед народом свої помилки і взяти на себе відповідальність за те, що зроблено з державою. Чи, може, лідери не помиляються?
          Як би там не було, подібні епізоди аж ніяк не сприяли поліпшенню моїх стосунків із спікером. Але я ніколи не надавав надмірного значення особистим моментам. Коли йшлося про інтереси Києва, не зупинявся ні перед чим. Навіть перед судовим позовом до Президії Верховної Ради, яка вольовим порядком відібрала у міста готель "Москва", поселивши там депутатів. Це ж треба - нас звинувачують у порушенні законодавства про власність, а самі розчерком пера перевели з комунальної у державну власність один із найбільших і найпрестижніших об'єктів столиці! Причому після цієї експропріації готель став найдешевшим у Києві - ясна річ, для народних обранців, які в ньому мешкали або мали офіси. Цей факт після оприлюднення у пресі викликав різко негативну реакцію серед населення. Проте виграти справу адміністрації не вдалося: який суд піде проти парламенту, та ще й при нашому примхливому законодавстві... Наслідок був лише один - подальше невдоволення Голови Верховної Ради позицією керівника Держадміністрації, яке він згодом виклав у скарзі на ім'я Президента.
          Ту скаргу я вже цитував, писав і про те, що помічники Івана Степановича, які готували її, підвели свого шефа в ряді принципових моментів. Не варто переповідати всіх тих випадків, коли міська Держадміністрація мусила діяти принципово і в рамках чинного законодавства, а це не узгоджувалося з бажанням спікера (чи, може, з непомірними апетитами його команди?). Таких випадків було багато, й вони, звичайно, тільки ускладнювали наші непрості стосунки - не приватні, бо таких і не було, а суто ділові. Не знаю, як там в інших суспільствах, а в нашому це не могло не позначатися на справі. Тому, не сумніваючись у власній правоті, я все-таки в інтересах справи шукав шляхи якщо й не до зближення, то принаймні до відносної нормалізації наших стосунків. Зробив щонайменше дві спроби, кожного разу переконуючи себе: та хай, корона з мене не спаде...
          Першого разу вирішив "заїхати" з боку Івана Капштика, якого саме Плющ рекомендував на посаду представника Президента у Київській області. Домовилися про зустріч утрьох десь у неофіційній обстановці, але ж треба було такому статися! - саме того дня у зв'язку з різким загостренням ситуації на оборонних та машинобудівних підприємствах міста довелося терміново призначити збори міського антикризового комітету. Відбулася дуже гостра дискусія, що затягнулася до вечора. Лише близько сьомої зміг, нарешті, передзвонити І. Капштику. А він мені:
          - Ми тебе з третьої години чекали. А ти не приїхав, не подзвонив.
          - Що з третьої - я того не знав. Але ж і тепер ще не пізно.
          - Ну, не знаю. Дзвони, якщо хочеш, сам.
          Нічого не вдієш - довелося. Так, мовляв, і так, Іване Степановичу, там таке заварилося, що я, вибачайте, мусив затриматися. А Плющ:
          - Да ну, да що це таке... Да і настрою вже нема, я додому зібрався. Хай уже колись...
          Одне слово, зустріч не відбулася. А на людях хіба поговориш про справи? Тим більше, на банкеті. Спочатку, коли ще Президент мене не цурався і бракувало начальників для дотримання протокольних церемоній (одні у відпустках, інші за кордоном), мене запрошували до Борисполя - зустрічати зарубіжні офіційні делегації. Після двогодинної, як правило, поїздки Києвом - вечеря. Був на кількох і я. Цікаво все-таки...
          Їдять і п'ють, як я помітив, мало (не голодні ж збираються). Раніше чомусь думав, що на таких заходах тільки й говорять, що про державні справи. Коли приїхав президент Узбекистану, Леонід Макарович таки вийняв з кишені текст виступу і, тримаючи в іншій руці чарку, виголосив коротеньку промову з екскурсами в історію, те ж саме зробив Іслам Карімов, а потім пішла вже вільна розмова. Згадували всіх - від Л. Брежнєва до М. Горбачова. Леонід Макарович любить про вареники розповідати, знає їх щось до сорока, не пам'ятаю точно, видів - з сиром, картоплею, з сиром і картоплею, з капустою, вишнями і ще з чимось, та й подають їх і зі сметаною, і зі шкварками, і з підсмаженою на олії цибулькою, і з медом... Дисертацію можна б захистити. Таку ось лекцію Леонід Макарович прочитав у свій час і Горбачовим, коли Раїса Максимівна необачно сказала на наші вареники: "Так это же пельмени!" А Іван Степанович веде розмову ближче до анекдотів. Або ж любить згадувати. Пам'ять у нього справді чіпка - і на факти (щоправда, не всі), і на прізвища. Мова його пересипана жартами і приповідками - цілий вечір може в такому стилі витримати. Зовсім інакше вів себе Фокін. Мені дуже сподобалося, як він приймав президента Міжнародного олімпійського комітету Хуана Антоніо Самаранча. Бесіду провів, як то кажуть, на одному подиху. І яку ж цікаву! А я? Вперше потрапивши в таке товариство, не знав, що й говорити маю. Анекдоти розповідати? Я їх не дуже й запам'ятовую. Того, що на душі накипіло, також не ска-жеш_- не та обстановка. І відмовчуватися не вдавалося, бо "а тепер нехай мер тост виголосить". Доводилось між чарками та закускою продумувати тост. А ось з Іваном Степановичем вийшов експромт...
          Було це в Марийському палаці. Доки керівники держави на другому
поверсі розмовляють, ми всі тут, унизу. Аж бачу - Плющ іде. Може,
думаю, це і є ота нагода? І як "солнышко из-под бревнышка":
          - Здрастуйте, Іване Степановичу!
          - Ага... Ну, так що - керуєш?
          - Тут, бачите, стільки проблем...
          - А тебе що - керувати столицею поставили? Ти оно закони виконуй.
          - Ну, які ж закони? Конкретно. Бо ж не всі однакові.
          - Які приймаємо, такі й виконуй.
          - Та хіба ж ви, Іване Степановичу, від Бога? Хіба ж ви сам - Бог?
          І тут він подивився на мене якось так особливо, зверху... Саме в цей момент, мабуть, і зафіксував нас фотокореспондент з "Ведомостей"., Якби не той фотокор, то не знаю, чим би все закінчилося, бо ми дуже тоді наступали один на одного. Виручив тодішній прем'єр Фокін, що саме був поблизу:
          - Хлопці, аби оце хто зі сторони побачив, яка у вас дружня бесіда...
          - Це ми тут,- кажу,- про закони.
          - Ага, то це добре, добре...- і делікатний Вітольд Павлович утік від гріха подалі. За кілька днів, до речі, до своєї відставки. А мені ж іще, думав я, працювати і працювати, тому зробив ще одну спробу порозумітися з І. Плющем. Останню. Організував йому "відрядження до Києва".
          Було це вже в березні 1993 року. Мені, крім іншого, конче потрібно було з'ясувати, яким голова парламенту бачить у перспективі розподіл влади, а ще - обговорити конкретні й нагальні питання: земля у Києві, будівництво посольського містечка та ще деякі. Після тривалих перетрактацій, узгоджень і уточнень під'їхав я з президентом корпорації "Київміськбуд" Володимиром Поляченком до Верховної Ради, стоїмо у скверику, чекаємо. Я вже знав, що переполох здійнявся - і в Київраді, і в області: куди їхатимуть, що дивитимуться? Все, як у старі добрі часи... Тож коли Іван Степанович з'явився, я навіть поспівчував йому:
          - Трудно, мабуть, весь час жити на людях?
          - Дак шо там трудного...
          Ця поїздка була не по "потьомкінських селах" - показували те, що хотів побачити високий гість,- нову лікарню в Дарницькому районі, нові житлові будинки і школу з басейном і спортзалом, м'ясокомбінат, де його особливо зацікавило виробництво лікарських препаратів. Наприкінці відчувалося якесь потепління, і Іван Степанович, відтанувши, висловився у тому розумінні, що з Салієм, мовляв, можна працювати. Але, як виявилося, годинниковий механізм уже було запущено, булгаковська героїня з олією свою справу зробила, і до моєї відставки лишалося всього три тижні.
          Після звільнення я був у нього. Цікава вийшла розмова. Говорили, зокрема, про Ради. Мені здалося, що І. Плющ розуміє їх декоративність, у кожнім разі виступає проти того, щоб усю владу - всім Радам, а результативністю роботи парламенту незадоволений: над нами, сказав, наче хрест якийсь. Але він і проти президентських структур - представників і державних адміністрацій. Згадали і Держдуму. Він розповів: "Запросили мене вперше на засідання Думи. Оце бачиш? - стіл засідань, у торці Ємельянов сидить, збоку біля нього - Кравчук. За столом сидять якісь члени Думи, а в кінці зали, десь отам, на стільцях, туляться члени уряду. Подивився я на все те, послухав трішки _і сказав, що більше на цю Думу не ходитиму. І не ходив". Добив він її... Про федералізацію говорили, про команду Президента. Торкнулися і моєї скромної особи.
          Коли Іван Степанович довідався, що Президент мені ніякої роботи не запропонував, то пообіцяв: добре, я "проініціюю". Хай так, думаю, але ж я не за тим прийшов. Мені важливо було дізнатися інше - хто головний ініціатор мого звільнення. Кажу йому. "Ви ж розумієте, що без Плюща мені ходу не дадуть. А не даєте ви. Не Президент, не Уряд - ви не даєте". Він промовчав. Нагадав йому, що мене витиснули з депутатського корпусу як представника Президента, то як буде тепер, коли я вже не представник? Він почав завідувачу юридичним відділом Верховної Ради дзвонити, щоб проконсультуватися, а той в Англії. Слово за словом, і я таки сказав йому: "Іване Степановичу, ви ставите мене в такі умови, що я змушений буду постояти за себе і поборотися". І тут він як підхопиться: "А! Так це ультиматум? Не буду "ініціювати!" Тобто слово своє через сім хвилин забрав назад. Пересів од мене у своє крісло і почав якісь документи підписувати. Я й завагався: а може, думаю, і справді даремно грішу на нього? Сяк-так зам'яв сказане, він знову пообіцяв, що "проініціює": "Але учті..." Вийшов я від нього з твердою переконаністю, що сприяти моєму працевлаштуванню дорогий Іван Степанович не буде. Так, врешті, і сталося.
          Що ж, висловлюючись по-єсенінськи, "не жалею, не зову, не плачу". Єдине, чого шкода,- це втрачених ілюзій стосовно Президента. Маю на увазі не конкретну особу (продовжую віддавати належне Леоніду Макаровичу за чимало його особистих якостей), а насамперед державну інституцію, яка могла б стати опорним стрижнем нашого до-краю розхитаного суспільства. Могла б! І ми - Держадміністрація - цьому сприяли як могли і чим могли. Надсилали, як уже було сказано, пропозиції щодо зміцнення системи державної влади й управління. Захищали Президента від брутальних публічних нападок з боку "фронтовиків" з Київради. А головне - старалися працювати так, щоб було видно: на людей, яким він виявив довір'я, можна покластися.
          На жаль, реакція у відповідь виявилася дуже слабкою, її не було взагалі, якщо не рахувати двох зустрічей Президента зі своїми представниками. А такі зустрічі були вкрай необхідні - хоча б для моральної підтримки. Останню зустріч 19 січня 1993 року ми, можна сказати, просто вирвали. Та не одержали від неї нічого, крім розчарування. Не хочу "підставляти" своїх колег, але така, мабуть, не лише моя думка.
          Ми постаралися, щоб перебування обласних "намісників" у столиці залишило у них хороше враження. Тим більше, що в адміністрації Президента ними не особливо опікувалися: повідомили про час зустрічі - і вільні. Отож, зібралися на теплоході "Академік Глушков". Були, як водиться в дружньому колі, і чарка, і пісня. Але було й головне - з чим вийдемо на завтрашню розмову. На основний виступ уповноважили мене, і довелося ще добрих півночі доводити до кондиції попередні начерки тез.
          Ми хотіли (і просили про це Президента), щоб зустріч відбулася у вузькому колі віч-на-віч, оскільки мали намір висловити думки, не дуже приємні для його оточення. Підстави для цього були: структури виконавчої влади не тільки не відчували підтримки й допомоги з боку апарату Президента, а навпаки - часто створювалося враження, що ми в апаратчиків "під ковпаком". Але побачивши в залі засідань багатолюддя та ще й телебачення, я зрозумів: відвертої розмови не вийде, буде черговий парадний захід. Залишалося одне з двох: або, не зважаючи ні на що, висловити все наболіле, або відкласти вибухонебезпечний текст і проспівати щось на зразок популярної пісеньки "Все чудово, прекрасна маркізо". Я вибрав перше.
          У своєму виступі я сказав Президентові, що його представники, зібравшись через 10 місяців після запровадження такого інституту, вважають цю зустріч давно назрілою і важливою не лише для себе, а й для дальшого перебігу подій в Україні загалом. За дорученням своїх колег я зосередився на 4-5 питаннях, і найперше - на деяких проблемах економічних реформ та соціального захисту.
          Сказав, зокрема, що ми, підтримуючи лінію реформ, рішучість і динамізм дій, вважаємо за потрібне перевести подих, осягнути зроблене, а точніше - ухвалене. Прийнято багато декретів - рішень політично правильних "у принципі", але немає механізму їх реалізації, та й приймалися вони донедавна без своєчасного погодження з місцевими органами. Нагадав про долю Декрету про приватизацію землі, про те, що на наші спільні з головою Київради пропозиції - жодної відповіді, в тому числі й від Президента. Долю землі вирішують Ради, вони загалом проводять реформи, але ж у них немає відповідних кадрів, тому й намагаються підпорядкувати собі підрозділи адміністрацій. Окрема група питань - пенсії, зарплатня і ціни. Запропонована Урядом індексація - сміховинна, люди справедливо нарікають, тож Президент має втрутитися своїм Указом, а не залишати турботу про людей популістам з Верховної Ради. Щодо СНД: регіони підтримують курс Президента на розбудову держави і зміцнення незалежності, але потрібно будувати стосунки з Росією та іншими державами співдружності так, щоб не доводити до кризових ситуацій, коли починають лунати голоси про нашу готовність "стати на коліна" щодо тієї ж нафти. Дивує те, що реальна робота по забезпеченню економічної незалежності від Росії не ведеться, як і те, що з нами не вважають за потрібне радитися навіть тоді, коли йдеться про позицію України щодо Статуту СНД Ми що - байстрята? І після цього я перейшов до однієї з найболючіших проблем - про місце представників Президента і Держадміністрацій в системі влади та управління.
          Це питання вирішується без нас. І постійно перевирішується. Верховна Рада висмикнула з-під адміністрацій повноваження в управлінні комунальною власністю, у вирішенні земельних питань - це сприйнялося, ніби так і мало бути. Президент передав нас у подвійне підпорядкування Уряду - добре, але що реально це означає, що змінилося чи зміниться найближчим часом? Позбавленням нас пізніше права розпоряджатися позабюджетними та валютними коштами Президент і Уряд "здали" все. То що ж у нас залишилося, крім неясного статусу, безперспективності і персональної відповідальності за все і за всіх? Наростає шалений тиск на Президента і його структури, а команда Президента, його адміністрація - мовчать. Ні вас вони, Леоніде Макаровичу, не захищають, ні нас, і авторитету вам у суспільстві не додають. У Плюща команда сильніша. 1 ще сказав про найближче оточення Президента: вальяжність, поблажливо-зверхнє ставлення до людей не свого середовища - якась замкнута каста, відірвана від трудових колективів і реального життя.
          Виступив, сів і враз здалося, що лунко, неприродно лунко цокає годинник. Невже мій? Ні, годинник був чужий і в чужих руках, але час він відраховував уже мій... Надії на те, що ця нарада перед телеоб'єктивами і під прострільними поглядами камердинерів щось у майбутньому змінить, я вже не мав. І прикро було не стільки за себе, як за Президента. Він не повинен був так легко нас "здавати", не мав права так легко відмовлятися від власної ідеї, в яку ми повірили. Саме це я мав на увазі, сказавши в Каїрі фразу, яку відразу ж підхопили газети: "За Президентом ми підемо скрізь..." Я й сьогодні не жалкую, що так сказав, хоч потрібно, мабуть, відтворити контекст, в якому вона була сказана.
          Від якогось часу мене почали все рідше запрошувати у так звані вищі сфери. Телефонували, приміром, з апарату Верховної Ради чи з адміністрації Президента, казали, що сьогодні о такій-то годині в Борисполі зустріч такої-то делегації, й хутенько додавали: "Але якщо, Іване Миколайовичу, не можете чи це порушує ваші плани - то їхати не обов'язково". Це було щось нове, але я тому великого значення не надав: баба з воза... В мене й справді клопотів у місті - якби стільки щастя. Але деякі питання вирішувати "нагорі" стало важче: пішла чутка, що Президент, який спочатку наблизив Салія, тепер його сторониться. А кон'юнктурники на такі новини реагують блискавично. І тоді в міській адміністрації потай від мене було розроблено операцію (всіх її деталей я й досі не знаю) по включенню мене в чергову делегацію, яку очолюватиме Президент. Такою поїздкою виявився візит до Єгипту.
          Ну що я тоді про той Каїр знав? Довелося дещо підчитати - добре, що мав трохи часу. І хоча за кордоном бував часто - і офіційно, і напів-приватно (до Греції взагалі їхав за реквізитом Театру-на-Подолі), а от у складі делегації найвищого рівня - вперше. Президент пройшов у свій салон і з нами не спілкувався - весь час готувався. Забігаючи наперед, скажу: в мене склалося враження, що під час таких візитів тільки він і перекладач працюють по-справжньому. Ми зі Зленком і Герцом примостилися біля стола на диванчику, всі інші, включаючи й охорону, також у цьому салоні. Летимо. А коли, нарешті, сказали нам, що підлітаємо, всі почали верхні ґудзики в сорочках застібувати, краватки поправляти. Тож я так само підготувався. Скрізь устигав, усе бачив, тож маю деяке уявлення про такі візити.
          Вони значною мірою парадні. Працює - і тяжко - Президент, ще кілька членів делегації підключаються на окремих заходах, інші ж - для представництва. Всі зустрічі, як правило, короткі (за кордоном уміють цінувати час), не на всі, до речі, нас і запрошували - навіщо влаштовувати збори? З нами були й журналісти - на зустрічах Президента з представниками преси вони іноді "забивали" зарубіжних колег своїми запитаннями. Погано, що мало було серед нас ділових людей, бо ж інтерес зарубіжних бізнесменів до нашої країни великий і, головне, конкретний - готові на контракти по нафті, по бавовні. Леонід Макарович зустрічався і з ними - розмовляв розкуто, щиро. Це він справді вміє, як мало хто. Крім підписання восьми чи десяти документів (теки заготовлені наперед), які часто залишаються формальними протоколами про наміри, метою цих візитів є особисте спілкування лідерів. І, звичайно, знайомство з людьми, з країною - з н можливостями, історією, культурою. Це дуже цікаво (країна ж яка!), але й виснажливо.
          Відвідали ми тоді і піраміду Хеопса. Оглянули звіддалік, потім піднялися на оглядовий майданчик і нам запропонували: якщо хочете, можете ввійти всередину і піднятися ще на кілька десятків метрів, ось туди, бачите? Бачимо. Підніматися наче трапом, спекота, вентиляції ніякої. Запитують нас. то як - підете? Ось тоді я й сказав оту фразу - що за Президентом, мовляв, куди скажете... А Леонід Макарович якось роздумливо, напівзапитливе: ну, що - пішли... Не думав, мабуть, що буде так цікаво, та й дружині його нелегко підніматися, але пішов. Це в нього вдача така - іти, куди ведуть. Не вередує. На святкуванні Дня Києва, пам'ятаю, запропонував йому підійти до художників - підійшов, хоч це ніякою програмою не передбачалося. Довелося в якусь шпарину між стіною і автомашинами протискатися - також пішов, і ми за ним вервечкою. Охорона мало не збожеволіла... Так і біля Хеопса -пішов, продемонструвавши неабияку фізичну витривалість. Але ж яким незабутнім видовищем ми були винагородженні!
          Посадили нас на стільчиках, бачимо, як сонце сідає, вечір на пустелю опускається, ніч. І почали ті піраміди по черзі за якимсь сценарієм підсвічуватися вогнями різної яскравості. Світлова й музична вистава тривала більше години, і я, чи не вперше, відчув те, що, мабуть, відчувають справжні поети у хвилини великого, несилуваного натхнення. Втім, чому пише поети? Кожна людина має право бодай раз у житті злитися з довколишнім простором і часом, піднятися над суєтним і минущим. Не скрізь є піраміди? Але ж кожен народ витворив упродовж століть власні вершини. Чи здатні ми піднятися до них? Чи готові докласти зусиль, щоб вивищитися над ворохобністю свого існування, над власними недоліками, над немудрими принципами? Шкода лише, що й найвищі почуття - не вічні. Отака історія тієї фрази...
          Колись Леонід Макарович висловив думку, якщо не миряться між собою керівники виконавчого і представницького органів, то він сьогодні знімає свого представника, а завтра нехай збирається сесія і звільняє голову Ради. І що ж? Президентським розпорядженням було створено спеціальну комісію по вивченню конфлікту між столичною адміністрацією і Київрадою. Ми делегували туди своїх представників, подали необхідні матеріали, внесли пропозиції - як, на наш погляд, можна усунути це протистояння і позбутися у столиці двовладдя. Комісія засідала всього кілька разів і не встигла ще дійти до чогось певного, як уже було винесено вердикт. Карфаген мав бути зруйнований - тут нашим противникам не відмовиш у послідовності.
          Другу сторону, таким чином, не вислухали. Тому вважаю за потрібне зупинитися на тій частині мотивації Указу про моє звільнення, що стосується незаконно виданих розпоряджень. Такими визнано шість. Чотири з них - про місцеві збори - Київрада згодом все-таки узаконила. Щоправда, кілька місяців зволікань коштували місту сотень мільйонів карбованців, але це вже інше питання... Ще був відмінений пункт про встановлення плати за вхід до залу очікування на залізничному вокзалі для тих, хто не мав квитків на поїзд. Але це ж була єдина можливість хоч якось захистити пасажирів від бомжів, котрі тут постійно штовхаються і сплять на підвіконнях за ігровими автоматами. Хоча б міліціонерів пожаліли...
          "Після кожного чергування доводиться відпарювати гарячою праскою та мокрою ганчіркою форму, аби не заразитися від "клієнтів" якоюсь хворобою, приміром, туберкульозом".
          (газета "Незалежність", 14 травня 1993 року)
          Ось від чого ми хотіли вберегти киян та гостей міста. І створили спеціально для вокзалу міліцейський підрозділ, і привокзальну торгівлю упорядкували. А для знедолених, котрим вокзал став єдиним притулком, організували центр соціальної адаптації - з харчуванням, чистою постіллю та посильною роботою. Як мені розповідали, один з його новоселів, колишній співробітник Держплану, котрого доля кинула на саме дно життя, упав головою на стіл і гірко заплакав: йому не вірилося, що вперше за багато років він потрапив у людські умови.
          Коли я попросив інформацію від органів міліції про стан правопорядку на Київському вокзалі та на ринках міста, то жахнувся. В 1992 році від хвороб і холоду на вокзалі померло 96 чоловік, а в січні 1993 року - 23. Якщо в минулому році там було затримано 373 правопорушники, то тільки за один місяць 1993 року - 1073, з них, зокрема, за спекуляцію залізничними квитками притягнуто до адміністративної відповідальності 84 чоловіки, проти 5 спекулянтів порушено кримінальні справи. Кожен п'ятий злочин і кожне третє корисливе адміністративне порушення в столиці здійснюються іногородніми, в тому числі громадянами інших держав. Не буду втомлювати читача цифрами про вилучення у жителів Закавказзя та інших регіонів колишнього Союзу вогнепальної зброї, а також наркотиків, включаючи маріхуану. Скажу лишень, що розпорядження про дозвіл на торгівлю сільгоспродуктами громадянам інших держав при наявності в них документів та висновків карантинної інспекції Києва вийшло за пропозицією органів правопорядку. Цього та деяких інших заходів потребувало саме життя! Під час підготовки висновків стосовно моїх розпоряджень "аналітики" з президентської команди не скупилися на високі слова про права людини, свободу пересування і т. д. А хіба не ці права ми захищали, наводячи порядок на тому ж вокзалі?
          То що залишається для отого суворого висновку в Указі - "за систематичні грубі порушення"? Ні, люди, які готували проект цього Указу, не були на тій піраміді, з якої видно вічність. Або ж нічого не бачили... Вершини не для них - лише щаблі кар'єрної драбини.

          ЧОРНОВІЛ

          Це - людина нескінченного монологу.
          Від перших днів у Верховній Раді вирізнявся такою категоричністю, організована опозиція не довірила йому керівництва Народною радою - обрала комуніста-академіка Ігоря Юхновського, поміркованішого і розважливішого.
          У Верховній Раді Чорновіл бував порівняно мало - більше головував у Львові, виясняючи з тамтешніх структур членів КПРС (щоправда, завжди мав напохваті статистику - скільки комуністів і на яких посадах працюють, відбиваючись нею від звинувачень у політичному переслідуванні інакодумців). Коли ж з'являвся у залі засідань, то завжди рвався на трибуну, використовуючи для цього щонайменший, іноді й геть не принциповий привід. Це створювало трішки комічне враження: людина, яка дбайливо плекає імідж великого політика, не мала б опускатися до дискусій про те, де ставити кому чи тире - для цього є інші. Але всидіти мовчки він не міг (хоч зал тоді ще належав більшості), не міг залишатися непомітним і не оціненим - хоч би й різко негативно - своїми політичними опонентами. У перервах, аби не залишатися на самоті, виголошував перед кимось черговий спітч або давав інтерв'ю, як правило, з одного питання, бо більше запитань журналіст уже не встигав задати.
          Любив виходити до людей на майдані - до голодуючих, пікетуючих, блокуючих і мітингуючих, чого уникали так звані партократи, боячись бути освистаними. Тут він мав незаперечну (а на перших порах - і вельми ентузіастичну) підтримку в народі. Людям, настроєним різко критично до всього комуністичного, подобалися його різкі, наче хльоскання батогом, вислови. Його публіцистичного хисту не заперечиш. 22 травня 1990 року В. Чорновіл на майдані кидає збудженому натовпу: "Це не парламент, а банда! Потрібно піднімати людей, відкликати партократів".
          Цьому він присвятив, уже на чолі Руху, немало часу й зусиль, але З мільйони підписів за референдум про недовіру парламенту так і не було зібрано. Чи тільки через те, що суспільство не відгукнулося на цей заклик, що багато людей стали апатичнішими і політичне пасивнішими, що деякі демократи скомпрометували свій табір гонитвою за номенклатурними пільгами? Ні, були, вважаю, й інші причини. Одна справа - говорити, закликати, збуджувати (це В. Чорновіл уміє), а зовсім інша - організувати конкретну справу. Далося взнаки і те, що Вячеслава Максимовича не підтримали інші лідери національно-демократичних сил, котрих вочевидь дратувало його настійне бажання вивищитися, його "его", більше від нього самого щонайменше на два чи три костюмні розміри, його психологічна готовність до фракційності, поділу й розмежування - навіть на шкоду справі, аби лишень залишитися з булавою. Через те, мабуть, вони так уперто протидіяли його намаганням очолити Народну раду, а потім і Народний рух (розкол Руху потвердив небезпідставність їхніх побоювань). Мені ж іноді здавалося, що він належить до людей, які відчувають органічну потребу очолювати взагалі - будь-що, а ще краще - все.
          Я ніколи не належав до Народного руху і ставився до нього неоднозначне (хоч з багатьма його членами підтримував товариські стосунки), але мені, чесно кажучи, видавалися смішними спроби Чорно-вола довести, що Рух, започаткований у Спілці письменників і в Інституті літератури, ніби-то народився у Львові, на відомій "клумбі". Це мало б, напевно, означати, що саме він, Чорновіл, є хрещеним батьком чи бабою-пупорізкою наймасовішої опозиційної організації... Таке прагнення перетягти ковдру на себе бачу і в тому, як він подає ідею про створення балто-чорноморської спільноти. Правда, відвертих претензій на авторство цієї ідеї я не чув, але немає й чесних посилань на першоджерела, згадок про те, що цю ідею вже давно обґрунтовували не заслужено забуті літератори та історики, серед яких - Юрій Липа та Євген Маланюк. Так, зокрема, ще 1938 року один з них писав про геополітичну вісь Схід-Захід як про трагічний фактор в історії України і протиставляв їй вісь іншу - Північ-Південь:
          "Схід-Захід - формула тільки українського пораженства, а не відчуття серединності... Тільки вісь Південь-Північ є віссю українських земель. Як у добі античній і київській, так і в добі козацькій... Та вісь зостається й надалі. Справжнє її утвердження при свідомій будові українського Роду, при уставленні Хати - є дуже важне. Без опертя на Півночі, без виходу на Півдні нема можливостей розбудови цієї Хати".
          (Юрій Липа. Призначення України - Вид. Друге - Нью-Йорк-1953.- С. 285-289)
          Мої особисті стосунки з Чорноволом були, сказати б, ніякими, принаймні до певного часу. Він завжди пробігав повз мене, ніби й не помічаючи, і я цим не надто переймався: для того, щоб вислуховувати його монологи (а говорить так швидко-швидко, без акцентуючих пауз і з кількома улюбленими інтонаціями - ніби слухає сам себе), у мене не вистачило б терпіння. Аж ось мені показали газетку, в якій він сказав щось зневажливе про політиків масштабу Салія. Ну, думаю, зачекай... Але чекати довелося мені - він тоді особливо активно їздив по закордонах, тож потрапив мені на очі місяців десь через два. Побачивши його, я згадав ту газетку, і підійшовши, спокійно сказав: "Слухайте, ви, ще хоч раз будете про мене говорити... Не з вашим масштабом визначати мій." Він не зрозумів, про що мова, сказав, що вже не пам'ятає Може, й правду казав, бо хіба ж усе пам'ятатимеш, якщо стільки говорити? На тому й розійшлися - без обговорення.
          Згодом, коли я на запрошення земляків поїхав до Чернігова, на відкриття пам'ятника Тарасу Шевченку, мені в дорозі прокрутили диктофонну плівку з чергової прес-конференції В. Чорновола. Там він сказав, що стримування автобусних "відряджень" до Києва - це ганьба, це щось подібне до "оскалу" тоталітаризму, і взагалі - якщо це триватиме, то ми поставимо питання про усунення намісника в Києві - Салія. Ніби не було кому цього питання ставити...
          Але минув час - я отримав від нього поздоровлення з річницею референдуму про незалежність, де він, окрім іншого, відзначав моє вміле управління справами у столиці. Що ж, спасибі, звичайно...

          ХМАРА

          Спочатку він був у Верховній Раді найрадикальнішим радикалом, чим викликав незадоволення навіть серед однодумців. Вони часто думали так само, але його конкретних дій не схвалювали. І справді: Степан Ількович робив, здається, все можливе, аби розгойдати суспільство, звести його до чорно-білої гами, а відтак - до конфронтації. Він трусив це суспільство, як трусять, бува, грушу, коли бракує терпіння дочекатися стиглих плодів. І зривалися з гілок зелені "дулі", падаючи іноді й на його по-юнацьки розпашілу, хоч і сиву голову.
          Не знаю всіх обставин інциденту між ним і полковником Григор'євим, але думаю, що якби той не нагодився, то Степан Ількович знайшов би іншого, може, й генерала... Бо об'єктивно виходило на те, щоб почалося слідство, щоби його, недавнього політичного в'язня, знову кинули до в'язниці, щоб нечисельна опозиція (тоді нею були демократи) мала кого визволяти, організовувати вуличні походи до Лук'янівського слідчого ізолятора, де його тримали, чи до суду - блокувати приміщення. А яка чудова тема для гучної кампанії у пресі, у розмаїтих радіо голосах, для майже димитровських виступів під склепінням Верховної Ради!
          Найприкріше те, що все це було потрібне не лише йому й тогочасній опозиції, а й їхнім політичним опонентам. Ті також намагалися витиснути з цієї історії все, що можна, здобути в полеміці з націонал-демократами політичний капітал і - об'єктивно - розхитували стовбур того ж дерева. Я й досі не знаю, чи потрібно було позбавляти Хмару парламентської недоторканості, а якщо й позбавляти - то чи в такий спосіб. І добре, що мені не довелося тоді голосувати - то був би нелегкий вибір.
          Тоді я був для С. Хмари, можливо, тільки одним із "партократів", яких він так не любить, тож ніяких розмов у нас з ним не було. Але згодом я таки підійшов до нього, поручкався (а хто собі це дозволив, на того падав гнів уже не лише "партократів", а й недавніх опозиціонерів) і запитав: "Що ж ви ото робите, навіщо людей будоражите?" А він у відповідь приблизно так: "Якщо не розумієш, не лізь". Дуже вичерпна відповідь... І, мабуть, інтелігентна.
          Разом з багатьма я засуджував його вояж на південь, зокрема до Одеси і Криму, з цілим поїздом туристів. Представник Президента у Севастополі Іван Єрмаков розповідав мені, якої шкоди завдав цей рейд: одних жителів півострова радикалізм незваних гостей налякав, інших ледь вдалося стримати, аби, ображені, не побили депутата, третім дав блискучий пропагандистський матеріал для антиукраїнської кампанії під гаслами РДК. Цікаво, як сьогодні оцінює Хмара свій рейд? А я тоді, пам'ятаю, запитував себе: хто цю поїздку фінансував, чому поїзд ішов туди, куди хотів С. Хмара, чому не було вжито якихось запобіжних заходів і таке інше, врешті - кому це вигідно? Дивувався і не розумів. Боюся, що і Степан Ількович не все знав... Або ж не все враховував.
          Десь через місяць після мого призначення в адміністрацію було подано дві заявки: на проведення мітингу та першотравневої демонстрації - від комуністів і від опозиції - для антидемонстрації. При цьому мені доповіли, що С. Хмара й УНСО "щось готують". Отож, думай, Салій, думай... Забороняти? Вирішили дозволити мітингувати й демонструвати всім, але не допустити сутичок. На майдані Незалежності таки було вчинено напад на комуністів, але готова до всього міліція за ЗО секунд рішуче припинила сплановану акцію, при цьому довелося декого затримати. Більше ексцесів не було, і тільки через добу, після вихідного, я довідався, що С. Хмара з групою прихильників - до двадцяти осіб - приходив у Держадміністрацію і протягом трьох годин вів розмову з черговим, фактично окупувавши мою приймальну. Та кількагодинна дискусія з черговим у моїй приймальні так і залишилася для мене якоюсь загадкою...
          Пізніше я почав пильніше придивлятися до Хмари, намагався збагнути, в чому стрижень цієї доволі сильної (на відміну від багатьох інших націонал-патріотів) особистості? І допевнився, що для нього над усе - ідея незалежності. Він робив і, можливо, робитиме ще якісь помилки, але суб'єктивно всі його дії - в ім'я цієї ідеї. Коли він вважав за потрібне, то добивався загострення ситуації, звинувачував у конформізмі і всіх смертних гріхах не лише комуністів, а й поміркованих демократів (чи тих, хто демократом тільки називається), при утворенні постійних комісій обрав собі для "кураторства" службу безпеки і збройні сили, а коли побачив, що ідея незалежності не наповнюється реальним змістом,- став чи не найвиваженішим і вдумливим оратором. Критикуючи перших осіб, він пильнує, аби його критика - іноді надто різка - не підривала віри людей в неминуче утвердження незалежності, уникає катастрофізму і не панікує
          Вже після мого звільнення він сказав, що ставиться до мене "нормально". Так і я. Не завжди розумів його, не завжди схвалював його дії, але ставився нормально.

          ПАВЛИЧКО

          Він уже з'являвся на сторінках цієї книжки, я принагідне навіть дав йому характеристику (у зв'язку з історією довкола будинку на Михайлівській), але моя думка про людину ніколи не залежала цілковито від того, яку роль у моєму житті вона відіграла, що хорошого чи поганого мені зробила. Тим паче про таку неодновимірну постать, як Дмитро Павличко...
          Не по літах енергійний, не байдужий до слави й влади, він, з його умінням блискавично запалюватися і запалювати інших, в середовищі парламентської опозиції користувався хай і не всезагальним, але відчутним авторитетом і посідав особливе місце. Разом з Ігорем Юхновським стримував своїх колег від підтримки максималістських екстрем С. Хмари чи Лариси Скорик, а водночас проявляв неабияку рішучість і навіть настирливість у проведенні кадрів до Президії Верховної Ради, Уряду, а згодом і до складу дипломатичного корпусу. Останнє, до речі, робив не завжди зважено, але це - біда багатьох демократів, які не пройшли школи номенклатурного відбору.
          Гортаю свої нотатки, б червня 1990 року Павличко риторично запитував: "У нас "подавляющее большинство" - це переважна більшість чи пригноблююча більшість?" І тут же категорично: "Демократичний блок - меншість, але представляє, репрезентує більшість народу". Казав, що І. Юхновського запропонували, мовляв, на посаду рядового заступника Голови, але коли того взагалі не обрали заступником (обрали І. Плюща і В. Гриньова), то тут же заявив, що замість Демократичного блоку в парламенті буде утворено опозиційну Народну раду. Саме вона протягом тривалого часу багато в чому визначала температуру й перебіг політичних процесів - як у парламенті, так і за його стінами.
          На відміну від І. Юхновського, був справжнім майстром трибунної риторики, з уміло поставленим голосом і певною дозою театральності. Я бачив його в різних обставинах, і мені часто здавалося, що його голос і на кухні звучатиме, як у костьолі - врочисто і строго. Але на сповідь до такого душпастира я б не пішов.
          Була у Дмитра Васильовича своєрідна ідея-фікс: він неодноразово підходив до мене з пропозицією очолити у компартії України розкол. Посилався на приклад Литви, на Бразаускаса, який, мовляв, пішовши по лінії націонал-комунізму, і партію зберіг, і від імперського центру свою країну відірвав, і авторитет серед народу здобув. Дуже активно мене переконував! Я тоді справді схилявся до суверен-комуністів, але, по-перше, не вважав себе величиною, яка могла вивести їх з-під морального терору тодішньої пори, а по-друге, був переконаний, що потрібно не розколювати партію на дві чи скільки там частин, а всю її, змінивши програму і статут, замінивши дискредитоване керівництво, трансформувати в організований і дієздатний загін, спроможний повернути собі втрачений авторитет і завоювати повагу в суспільстві.
          Отож, роль, яку мені пропонував Д. Павличко, могла видатися комусь спокусливою, але для мене вона була чужою. У житті, звичайно ж, доводилося й мені грати в чужих п'єсах, під керівництвом "не мого" режисера, але й там я не хапався за чужі ролі. Хай навіть головні.

          "ПЕРШИЙ" ТА ІНШІ

          Моє близьке знайомство з Станіславом Гуренком розпочалося в червні 1990 року під час роботи XXVIII з'їзду компартії України. Але ще незадовго до цього в мене була нагода зустрітися з ним. Після виборів до українського парламенту нас, депутатів, запросили в ЦК КПУ, щоб порадитись стосовно тактики та стратегії роботи комуністів у Верховній Раді. Нараду вів С. Гуренко, обраний другим секретарем ЦК після того, як Володимира Щербицького змінив на посту "першого" Володимир Івашко.
          На тій нараді 11 квітня 1990 року нам повідомили, що хоча в семи округах ще проходитимуть повторні вибори, проте картина була вже зрозуміла: з 443 депутатів Верховної Ради членами КПРС були 375, тобто 85 відсотків. Необхідно було створити партійну групу і відстоювати свою позицію в парламенті. Одразу якось звернув увагу на те (і це давало підстави для серйозних роздумів), що на нараду в ЦК прибуло тільки 255 обраних депутатів-комуністів. А потім і сама дискусія підтвердила, що на монолітну єдність партійного блоку в парламенті розраховувати навряд чи вдасться. Навіть С. Гуренко в своєму виступі зазначив, що "всі ми, комуністи, різні, в тому числі й ті, хто присутній в цьому залі". Це був новий висновок партійного керівництва, що звикло до суворої партійної дисципліни та цілковитої одностайності. Новим мотивом у виступі Станіслава Івановича було і те, що першу сесію Верховної Ради планувалося закінчити днів за 20, а не за один-два дні після пленуму ЦК, як неухильно практикувалося раніше. Однак і цей прогноз виявився неточним: бо сесія тривала кілька місяців, а все більше і більше депутатів переходили на постійну роботу в парламенті.
          Далі другий секретар переконував, що наша партія така ж сама, як і інші політичні партії у світі, і має право висувати свої кандидатури у керівні державні органи. "Не зречемося цього права! Нас в парламенті - більшість!" - наполягав він. А потім додав: "Партійна дисципліна обов'язкова в усіх парламентах І у нас вона повинна бути, її слід дотримуватися при голосуванні з основоположних питань".
          А далі слово надали наперед визначеним депутатам - все за відомою схемою. Та раптом усталений порядок порушив депутат з Маріуполя, який не витримав і заявив, що диктату ЦК не повинно бути, хоча такі зустрічі парламентаріїв-комуністів і мають відбуватися.
          З місця підвівся харків'янин Іван Валеня і висловився вже зовсім крамольне, мовляв, Рух об'єднав у собі не тільки наших супротивників: і ми, і вони - депутати, а отже, колеги. Він перейшов до нищівних звинувачень партії комуністів, котра внаслідок своєї монополії не дає розвиватись нічому прогресивному. Тому слід вітати появу нових численних партій.
          Найбільшу непримиренність виявив депутат Олександр Воробйов із Сум: "Я на виборах представляв не партію, а сам себе як особистість. Пленум ЦК КПУ вважаю взагалі реакційним. Тому керуватимусь не інтересами партії, а тільки інтересами виборців!"
          Ось так розпочинався саморозпад велетенської і, здавалося б, непохитної партії. За таких політичних умов стартував у свою високу партійну кар'єру Станіслав Гуренко.
          Після цього доля мене зводила з ним не раз. Особливо запам'ятався він мені на XXVIII з'їзді КПУ і на наступному після нього пленумі ЦК. Потім - у Москві на XXVIII з'їзді КПРС. І, звичайно, мав змогу спостерігати за діяльністю С. Гуренка у Верховній Раді України, про що теж залишилися документальні нотатки в моєму записничку.
          В період роботи свого XXVIII з'їзду, що виявився останнім, республіканська партійна організація страждала особливо. Насамперед від невизначеності позиції ЦК КПРС, його невпевненості. Врешті-решт і сама вона пройнялася розпачливими настроями. Втративши віру у можливість самостійно виробити позицію, комуністи України вирішили навіть провести свій з'їзд у два етапи. Власне, зайшовши в тупик, умовилися дочекатися з'їзду КПРС, а вже потім зібратись на другу частину свого форуму, аби "причесати" власні політичні рішення відповідно до установок з Москви.
          Гадаю, то була головна помилка ЦК компартії України і особисто тодішнього його першого секретаря Володимира Івашка. Цим вони власноруч відвели республіканській партійній організації другорядну роль. Ну, а на чиюсь пропозицію запросити до Києва генсека та інших членів Політбюро (комусь все-таки хотілося довести значимість республіканської парторганізації, і ця пропозиція зірвала жваві оплески у делегатів) з Москви ніяк не відреагували.
          Саме в такий нелегкий для компартії України час відмовився очолювати її ЦК В. Івашко: одночасно керуючи ще й Верховною Радою, поєднуючи вищі партійний і державний пости, він на вимогу більшості депутатів парламенту вирішив зосередитися лише на справах парламентських. А з'їзд комуністів України довірив долю партії Станіславу Гуренкові. Молодий, енергійний, він мав немалий досвід практичної роботи, оскільки в минулому був директором великого промислового підприємства на Донеччині, а пізніше - заступником Голови Ради Міністрів республіки у питаннях науково-технічної політики.
          Сьогодні про нього можна почути різне. Але для мене особисто незаперечним було й залишається те, що то була неординарна особистість. С. Гуренко не належав до тих, хто робив свою кар'єру пристосовництвом чи холуйством, або тих, хто непомітно досиджується до високих посад "за вислугою років". Для цього він був надто самостійний, надто динамічний і мобільний - принаймні на рівні думки. Хоч намагався не особливо відрізнятися від ветхих лідерів, не контрастувати з ними, однак відрізнявся - і освіченістю, і реалістичним поглядом на проблеми сучасності, саме існування яких у соціалістичному суспільстві донедавна заперечувалося. Його поява у Політбюро багатьом, у тому числі й мені, видалася обнадійливою. Чи виправдались ці сподівання - то вже інша справа... Хоч далеко не все, ясна річ, залежало тільки від нього.
          А тоді, 22 червня 1990 року на з'їзді комуністів України (того самого, котрий проходив у два етапи) обирали першого секретаря ЦК. Було запропоновано близько десята ймовірних претендентів на цей пост, і серед них - Володимира Івашка, Леоніда Кравчука, Бориса Громова (командуючого військами Київського військового округу, який щойно повернувся з Афганістану), а також Вячеслава Секретарюка (лідера комуністів Львівщини - регіону, котрий вже тоді вважався "заколотницьким").
          Прізвищ назвали немало, але чи то спрацювала звичка обирати секретарів з однієї кандидатури, чи партійна етика далася взнаки, але всі претенденти зняли свої кандидатури на користь С. Гуренка. Не зробив цього один я - швидше для альтернативності. Звісно, це викликало відвертий осуд у моїх товаришів по партії. Мовляв, знайшовся герой, якщо керівництво до списку тебе не пропонує, то сиди мовчки і нікуди не випинайся. Я ж вважав, що для утвердження демократії, відродження партії, повернення її до проблем свого народу, відмови від заскорузлих ідеологічних догм альтернативність в партії просто необхідна. Саме тому своєї кандидатури не зняв, саме тому йшов на трибуну вищого форуму комуністів, аби виступити зі своєю програмою, висловити своє бачення шляхів відродження партії. Розумів, що профана моя грішила "районним" мисленням, відчував упереджене ставлення залу. Але все ж піднімався на трибуну (чи це не та ситуація, коли завмирає серце?).
          Спрогнозувати результати голосування було неважко. Станіслав Іванович отримав 1383 голоси "за" і 267 - "проти". Віддаймо ж належне новим часам: не одноголосне, не один-два голоси "проти", як у минулому. Я ж зумів зібрати куди менше і в своєму блокноті залишив на пам'ять короткий запис: "Смертник": "за" - 194". Але, як виявилося, хрест на собі поставив занадто категорично, бо одразу після цього мене ввели до нового складу ЦК. Історія повернула на те, що то був останній склад ЦК, бо незабаром партія припинила своє існування. Хоча досі маю сумнів: напевне, могла б бути якась інша розв'язка. Адже хід тодішніх подій все ще немалою мірою залежав від волі конкретних осіб. Але вочевидь тим людям волі забракло.
          Епізод з моїм балотуванням у парі з С. Гуренком на пост першого секретаря ЦК не залишив у нього якоїсь неприязні чи ворожості до мене. Я відповідав взаємністю. Коли у Верховній Раді чимало колишніх його сподвижників відверто сторонилися його як партійного лідера-"ортодокса", я не раз підходив до Станіслава Івановича, щоб привітатися і обговорити грунтовно - не похапцем - те чи інше питання. А він, хоча й помічав мої тяжіння до суверен-комуністів і присутність на засіданнях Народної ради, жартуючи, закидав: "Іване, ти ж в партії друга людина, то ж готуйся". А я продовжував пильно придивлятися до нього і знову замислювався: а якою ж вона має бути "перша людина" у партії?
          Спочатку С. Гуренко здавався мені одним із "горбачовців". Не в тому розумінні, що належав до команди М. Горбачова, а в чисто, сказати б, ідейному чи психологічному, розумів, що реформи потрібні, і внутрішньо був готовий до них. Точніше - до тих із них, що стосувалися суспільства, а не партії. Дивно, але демократизму в компартії України з його приходом не побільшало... Вважав, очевидно, що кардинальні перетворення в економіці та суспільних відносинах мають відбуватися під жорстким контролем партії.
          Досить пригадати хоча б перший після з'їзду пленум ЦК КПУ, який проходив під головуванням С. Гуренка. Він продемонстрував діловитість і цілковиту єдність членів керівного партійного органу. Можливо, цю одностайність забезпечували самі стіни приміщення ЦК? їм випало бути свідками не одного такого пленуму, і багаторічну монолітну згуртованість партійців вони, здавалося, всмоктали в себе. Але атрибутів нового часу на пленумі дотримувалися: були обладнані кабіни та скриньки для голосування, коли обирали секретарів ЦК, а в бюлетені вносилося по кілька кандидатур, щоб був вибір. Хоча при цьому головуючий і зазначив, що особисто він за альтернативами не женеться. Голосування проходило на одному подиху, всі були "за". Щоправда, виявилася неоднозначність при голосуванні за другого секретаря ЦК Леоніда Кравчука: із 239 голосуючих 13 було "проти".
          Але був у роботі пленуму один дуже важливий момент, про який не можу не згадати. Маю на увазі спробу спонукнути всіх схаменутися, реально збагнути: те, що відбувається у партії, - це не справжні зміни, яких вона потребує, то, власне, не її відродження. Як не прикро, але стіни могутньої споруди ЦК, схоже, мали більший вплив на партійне керівництво партії, аніж воно на саму партію. До найменшої точності хочу відтворити той момент, щоб принаймні самому собі дати відповідь: чи могла компартія України мати долю, відмінну від тієї, яка спіткала КПРС.
          ...Отже, з трибуни щойно проголосив свою програму секретар ЦК Іван Грінцов, який відав питаннями агропромислового комплексу, а простіше - села. Він обирався на цю посаду знову. Вести село - вів, але ж зараз - перебудова, і потрібна нова, осмислена програма, її обговорення. Ось тут і підводиться з місця директор заводу "Червоний гумовик" Микола Кравець. Небайдужа, енергійна людина, незважаючи на вік. І рішучим тоном закидає на весь зал, що, мовляв, дуже збентежений почутою програмою, її, як такої, зовсім, на його думку, немає Є цифри, скільки потрібно плугів і тракторів, добрив та гербіцидів, але це справа відповідних міністерств. А в даному випадку йдеться про політичну програму. Де піклування і пропозиції стосовно оренди землі, її вартості, приватної власності на землю, де розуміння психології селянина і мотивів його праці? Та й взагалі сама мова й інтонація кандидата якісь безбарвні.
          Як на мене, С. Гуренко відреагував на такі серйозні зауваження якось надто спокійно - неначе їх і не було. Не дуже навіть і аргументів шукав на користь І. Грінцова, а лише зазначив: "Звісно, Іван Григорович у нас не оратор, але гідний того, щоб за нього проголосувати".
          І проголосували. Було всього 26 голосів "проти".
          Приблизно такою ж була і процедура обрання секретаря ЦК з питань соціально-економічної політики Анатолія Савченка. З того часу, як би шалено не лихоманило економіку України, мені жодного разу не довелося почути його думки чи пропозиції з цього приводу. І не тільки як секретаря ЦК, але й депутата Верховної Ради, члена-кореспондента Академії наук.
          Справа тут не в ораторських здібностях. Ми не раз переконувалися, що за найяскравішими промовами іноді приховується абсолютна торрі-челлійова пустота. Справа в іншому - в надто заформалізованій роботі партії і особливо в доборі кадрів. Бо чим іншим пояснити, що з трьох мільйонів членів КПРС, а ним ставав кожен керівник, починаючи з начальника цеху чи відділу - який резерв освічених людей і професійних організаторів! - до керівних партійних органів залучалися не найкращі, не найталановитіші? Таку ж ситуацію спостерігаю зараз на державному рівні, що для народу обертається національним лихом.
          Що ж до Станіслава Гуренка, то його особиста фортуна виявилася надто примхливою. Його стрімкий злет незабаром обернувся таким же швидким відходом з політичної арени. У липні 1990 року на XXVIII з'їзді КПРС він якось одразу і несподівано вийшов на всесоюзну арену. На одному з секційних засідань, де розглядалися соціально-економічні проблеми, він змінив відверто розгубленого Аяза Муталібова і впевнено повів дуже непросте обговорення. Багатьом запам'яталися його гострі репліки, доречні жарти, точне резюме. Ось тоді і долинули звернені до М. Горбачова репліки з місць вже на пленарному засіданні: "Михайле Сергійовичу, зверніть увагу на сусіда праворуч від вас!"
          І той свою увагу "звернув" - почав ставитися до С. Гуренка інакше, вбачаючи в ньому одного з можливих конкурентів. Для цього в Станіслава Івановича було все - і політична воля, і господарський та партійний досвід, і перспективний вік. Роллю статиста при М. Горбачові С. Гуренко б не задовольнився...
          Отож це був дивний "горбачовець" - підтримуючи генсека у багатьох його кроках, він водночас мав і власну думку, а ще міг вважати себе, якщо не відсунутим, то, принаймні, небажаним.
          Виступ Гуренка на з'їзді КПРС не залишив нас байдужими. За традицією українському партійному лідерові надали слово другим, після виступу робітника-шахтаря. Говорив промовисто, з натхненням. Про долю партії, про те, що без реалістичної і зрозумілої людям політики партії не відродити. Закликав припинити посипати свої голови попелом і дати гідну відсіч наклепам на партію. Попереджав: якщо центр, як і раніше, розраховує на автоматичну підтримку республік, то нині це вже не так. Важливою була і така його думка: "Настав час милосердя та чесних оцінок наслідків аварії на ЧАЕС".
          У тому виступі відчувалося щире вболівання за долю партії. Сам С. Гуренко, не сумніваюсь, вірив у можливість відродження КПУ. Для цього були всі підстави: 38% ЦК компартії України становили робітники і селяни, а до складу його політбюро (винятковий випадок у партійній практиці!) ввійшли два робітники, голова колгоспу і вчений. Вже це свідчило про те, що керівний орган компартії України був не настільки віддалений від народу, як політбюро ЦК КПРС.
          Але ще до завершення з'їзду КПРС республіканська парторганізація і її перший секретар потрапили в найскрутніше становище. Несподіваний і незрозумілий (а на мій погляд - чітко спланований у Москві) хід з Володимиром Івашком, якого генсек ЦК КПРС взяв собі в заступники, став обвальним ударом по комуністах у парламенті і по компартії в цілому. Відхід щойно і з такими труднощами обраного Голови Верховної Ради деморалізував депутатів-комуністів, посилив серед них настрої розброду і приреченості.
          І все ж навіть у такій ситуації С. Гуренко мав всі шанси стати наступником В. Івашка на цьому посту. Але він залишив за собою найбільш важке на той момент - керівництво партією, не втрачаючи, очевидно, надії на її реформування. Пленум ЦК (а думка "першого" була при цьому, я переконаний, вирішальною) рекомендував на пост спікера другого секретаря ЦК Леоніда Кравчука...
          Сьогодні вже немає ніяких сумнівів у лукаво-зрадницькій суті безоглядної партійної дисципліни. В моїй пам'яті відклалося Гуренкове "Горбачову альтернативи немає", промовлене ним на з'їзді в Москві, на тому самому, де він особисто став дуже популярним. Це було сказано щиро, але партійна дисципліна і тут ставила кожного "в рамки".
          Ніколи не вважав і не вважатиму С. Гуренка відступником чи ренегатом, але на якомусь етапі йому все-таки забракло сили духу і відповідальності за долю мільйонів рядових комуністів. Більшість з них щиро вірила й вірить у комуністичну ідею (вона залишилася привабливою і для мене - як одвічна мрія людства про "золотий вік"), але для людей, поставлених на чолі кількамільйонної партійної організації, самої лише віри замало. Як замало й природжених талантів - вони можуть залишитися нереалізованими.
          Ніколи не забуду, як на сесії Верховної Ради України, коли точилися гарячі дебати навколо декларації про суверенітет України та виходу України з СРСР, на голови комуністів, а найбільше - на їх лідерів, обрушилася нищівна критика, С. Гуренко в цей час спокійно сидів і читав якийсь журнал. На моє запитання, чому він відмовчується, кивнув на Л. Кравчука, мовляв, слова не дає Тоді я підвівся і підійшов до Президії, аби попросити Леоніда Макаровича надати слово недавньому партійному .соратникові. Той пообіцяв, і після кількох виступів Станіслава Івановича запросили на трибуну. Наперед заготовлений текст, який він дістав із синьої теки, відверто кажучи, ніякого враження не справив. І не тільки через невиразне виконання. В той час вже мало кого могли переконати твердження про збереження Союзу із посиланнями на результати березневого референдуму 1991 року, заклики зміцнювати дружбу народів. Не сприймалися в тій обстановці й інші, більш конкретні думки: що не можна різати по живому єдиний організм, що економіка, ресурси й управління повинні залишатися єдиними. Тоді ніхто з депутатів ще не уявляв собі ні наслідків виходу з рубльової зони, ні можливих територіальних претензій до України, ні ступеня економічної інтеграції України й Росії, ані нашої залежності від нафтового і газового "краника". Тому немало в цілому вірних слів-застережень з тієї промови канули в порожнечу...
          Незрозумілою для мене та й для багатьох стала заява С. Гуренка про складання ним своїх депутатських повноважень. З одного боку, жест ніби прямий і чесний - на відміну від тих народних обранців, які, на всі заставки проклинаючи Верховну Раду і збираючи підписи про проведення референдуму про недовіру їй, щось не квапляться розлучитися зі своїми мандатами та всім, що з ними пов'язано, А з другого боку, це й відмова від політичної боротьби і тих можливостей, які надає для неї парламентська трибуна.
          Не знаю, що в даному випадку переважить. Це покаже не мінлива і примхлива людська думка, а саме життя і тільки воно. Але вважаю відхід Станіслава Гуренка від активної політики невиправданим.

          СКОРИК

          Ця енергійна жінка завжди викликає в мене тепле почуття приязні, навіть коли проти неї весь парламент, коли більшість неприховане й зовсім не по-чоловічому глузує, а меншість засуджує за максималізм, за негнучкість позиції, за привселюдну підтримку В. Фокіна чи Л. Кравчука.
          Нашому знайомству років з п'ять. Вже тоді й тепло приймали на Подолі - як авторитетного фахівця в архітектурі, як пристрасного захисника історичних пам'яток. Ставлення до неї в середовищі й колег було складне, але я часто звертався до неї - знав, що майже завжди матиму альтернативну думку.
          Вперше вона прийшла до мене в райком партії і каже: "На ось, почитай, який у Львові створено комітет". Це був початок легальної діяльності випущених із таборів братів Горинів і В. Чорновола. Я прочитав, зрозумів хід її думки, але сказав, що вона хороша й симпатична жінка, і чи потрібні їй усі ці нежіночі справи? Але в громадському житті Лариса ставала дедалі активнішою. Створила, пам'ятаю, альтернативну організацію по охороні пам'яток, розколовши одержавлену й малоактивну.
          Коли відбувався один з найгостріших пленумів Подільського райкому, вона якимось чином зуміла пройти через усі кордони - без перепустки! - і проникнути на балкон. Чула все і сказала, що готова взяти участь в організації мітингу на підтримку Салія.
          Ще одна, також несподівана зустріч відбулася взимку 1990 року. Пізно увечері Рух зібрав своїх кандидатів у депутати Верховної Ради з їхніми групами підтримки й почав учити, як перемогти на виборах. Організували навіть клуб. Я трішки посидів там тихенько і вийшов, коли бачу - сидить у коридорі змерзла й самотня жіночка. Лариса! Виявилося, що вона також - кандидат. В мене якось мимоволі вихопилося: "Ларисо, воно тобі треба?" "Треба. Треба!" - відповіла, і в мене з'явилася повага до цієї твердості - і в голосі, і в характері. А далі - парламент.
          Там з її уст прозвучали, мабуть, уперше в цьому залі імена Вячеслава Липинського, чеського президента Масарика, Симона Петлюри -й уперше в позитивному контексті, що багатьох, ясна річ, шокувало. Пам'ятаю, як рішуче вона заперечувала усталену в певних колах думку про антисемітизм Петлюри - гаряче і з фактами.
          Мені здалося, що найбільше листів, телеграм, а потім і квітів приносили на робоче місце депутата Л. Скорик, і це викликало в декого майже_ неприховану заздрість. Вона ні з ким, включаючи й лідерів Народної ради й Народного руху, особливо близьких стосунків не підтримувала й могла різко критикувати всіх, за винятком хіба що Михайла Гориня та Івана Драча. Вона взагалі могла залишатися одною, бути єдиною в усьому залі й не зазирати комусь в очі, не шукати підтримки, розуміння чи тим паче співчуття. Вона - така... В цьому її, висловлюючись за Винниченком, сила і краса. В цьому, напевно, і слабкість, їй притаманний сарказм, навіть деяка зверхність до слабких духом і розумом чоловіків, які невідь чого записалися в політики.

          ТАНЮК

          Вперше почув про нього десь у 80-ті, коли на одному з партійних форумів працівниця Ленінського райкому ЛКСМУ з великим розпачем пожалілася, що, мовляв, у їхньому районі є Молодіжний театр, його керівників попросили поставити п'єсу, а режисер, якого хтось привіз з Москви, відмовився. Ще й заявив, що не буде комсомольцям до кожної дати спектаклі ставити. Уявляєте?! Таку позицію режисера засудили одностайно, а я довідався, що це якийсь Танюк.
          Розпочалися вибори до Союзного парламенту, і коли 33 кандидатів нашого округу розбили на групи (щоб хтось міг нейтралізувати демократів на зустрічах з виборцями), мене призначили у групу, в якій був Танюк. На сценах і в залах ми часто опинялися поруч, тож я мав хорошу нагоду придивитися до нього, а він до мене - партійного працівника. На мене особисто він не нападав (я теж уникав відкритої конфронтації), але був в'їдливо безжалісним до Системи. Особливо наголошував на жертвах сталінського терору, на голодоморі 33-го, на знищенні інтелігенції України, на пільгах та привілеях комуністичної верхівки. Виступав від імені "Меморіалу" та Сахарова (?). Це також справляло враження, тому оволодіти увагою аудиторії і, тим більше, викликати її симпатію мені було дуже важко. Факти, що наводив Л. Танюк, я вже знав з тогочасної періодики, переважно московської. Але тепер доводилося щоразу переживати їх заново, відчувати провину партії, від імені якої виступав, яку представляв. А демократи, мій супротивник, були гнані й голодні, вони ще не встигли схопити жар-птицю за хвіст, не обзавелися престижними квартирами й автомашинами за безцінь, ще не крутили правдою, як циган сонцем, ще не розсварилися й виступали дружно, як молода і чиста сила, якій народ хотів вірити. Я також на тих зустрічах був щирий, не брехав, але з прикрістю відчував, що багато людей мені вірять менше. Тобто вірять, але сприймають прохолодніше. Це змушувало мене до психологічно важкого самоаналізу, а також до прискіпливого аналізу того, що говорив Л. Танюк.
          І ось одного разу я запропонував йому поїхати разом у Биківню, щоб побачити правду про страшні поховання на місці. Раніше я був щиро переконаний, що там - жертви фашизму. Це твердив і пам'ятник, відкритий десь за рік чи два перед тим. Л. Танюк погодився поїхати. І ось ми - в Биківні. Бачимо: йде перезахоронення, під деревами насипи, вже порослі самосійними кущиками, а довкіл, де копають,- кістки, кістки... Людей, як не важко здогадатися, не ховали, а просто вкидали до ям. Дрова хоч рівно складають, а тут... Розстрілювали, як я потім довідався, у підвалах Жовтневого палацу і в інших місцях, а трупи у критих машинах вивозили ночами до лісу.
          Хотіли ми ближче підійти - через оточення не пропускають. Дарма, що в нас посвідчення кандидатів у депутати Союзного парламенту, а я ще й перший секретар райкому. Якийсь міліцейський майор мене за руку вхопив, але я сказав: нікуди звідси не поїдемо, доки не побачимо все своїми очима. З'явився старший чин, дозволив підійти до кількох поховань. А там - залишки взуття, ще якісь дрібниці... Сумнівів у мене вже не залишилося: то жертви не гітлерівського фашизму, а Сталіна. Втім, чому тільки Сталіна? Той був далеко, а що змушувало тутешніх катів розстрілювати своїх людей навіть тоді, коли німці уже вступали в Київ? Хтось же допитував, мордував, стріляв, возив, вкидав до ям...
          А потім був мітинг-реквієм. Від офіційної влади виступив Микола Лаврухін - перший заступник Голови міськвиконкому, а далі до мікрофону підходили люди без чинів-звань і посад. Говорили ті, хто десятиліттями мовчав, виступали і свідки. Дали й мені слово. А що я міг тоді від парти сказати? Серце, здавалося, зупиниться, мову відбирало. Сказав, що такого більше народ не повинен допустити. Після того мітингу в мене синдром покаяння перед народом. "Лес рубят, щепки летят"? Ніколи не прийму такої нелюдської логіки! З Л. Танюком відтоді, хоч не все мені в ньому подобалося, стосунки підтримував.
          16 жовтня в кінозалі Верховної Ради засідає Народна рада. Почали з того, чи може очолювати й Ігор Юхновський, який залишається членом КПРС. Олесь Шевченко: "Революція гряде, а ви тут сперечаєтеся". Потім дійшли висновку, що депутати всі рівні, і Хмара - не прокурор (це сказали львів'яни). А Л. Танюк знову про Коцюбу - "політична проституція", і за Леніном - "архіпроститутка". Всі знають, що він має на увазі, але не всім подобається тональність його виступів. Та й тримається трішки відособлено. Дехто з демократів говорить про його буцімто непомірну амбітність. Не знаю, я також не можу бути суддею.
          Підтримую з Лесем нормальні робочі стосунки й тепер, що б там про нього не говорили й не писали. Бо пам'ятаю ті давні зустрічі, коли мені було справді складніше. Нашу поїздку до мертвих пам'ятаю. А вони, мертві, іноді можуть відкрити очі й живим. І зробити відпові-дальнішими за історію, за пам'ять, за землю - за все, чим володіємо сьогодні.

* * *

          У своїх "штрихах до портретів" я жодною мірою не претендував на вичерпність і, тим паче, на стовідсоткову об'єктивність характеристик. Врешті, чи й можлива абсолютна об'єктивність? Навіть найсучасніша медапаратура дає іноді неоднакові результати ультразвукового обстеження, то що вже казати про живу людину! В мене, як і у кожного, є не лише своє світобачення, а й свої світовідчуття, з симпатіями та антипатіями - іноді, на перший погляд, і нелогічними... Усвідомлюючи це, я й не хотів по-школярськи оцінювати своїх сучасників за п'ятибальною системою, намагався уникати безапеляційних політичних "діагнозів". Писав лише про своє ставлення до цих людей, найперше - про безпосереднє спілкування з ними. Пам'ятав, що всі вони - добре знані в Україні, тож не мав потреби повторювати загальновідомого. Того, наприклад, що Вячеслав Чорновій, борючись за незалежність України, пройшов через допити й суди, був політичним в'язнем, згодом став чи не найреальнішою альтернативною кандидатурою на виборах Президента, ще пізніше - став причиною самоусунення від керівництва Рухом своїх колег по тріумвірату і до "опартійнення" однієї частини цієї наймасовішої організації та до очолення іншої невгамовною Ларисою Скорик, що назвала "свій" Рух Всенародним... Ці та подібні факти відомі, мабуть, кожному, хто хоч трішки цікавиться політичним життям, своє слово про них ще скажуть, напевно, допитливі історики. Я ж - як автор - жалкую за іншим, а саме: що обсяг цієї книжки не дає мені можливості розповісти про багатьох цікавих людей, з якими доля звела мене у наш бурхливий і ще не встояний час.
          Скажімо, Борис Олійник. Справді видатний поет, визнаний майстер слова, який тривалий час очолював партком Спілки письменників. В часи, названі застійними, йому дозволялося говорити (а іноді й писати) те, на що не могли зважитися його колеги. Пам'ятаю його давніші виступи на різних активах, пленумах і з'їздах: добірна образна мова, філософічна, аж наче селянська виваженість і дошкульно-критичні інвективи на адресу не завжди названих, але легко вгадуваних опонентів - усе це засвідчувало неординарну й талановиту особистість. Саме він утворив і очолив Український фонд культури - організацію, яка чи не найпершою вийшла на легальні контакти з тими, кого звично називали ідеологічними ворогами, яка відкрила немало нових і незас-лужено забутих митців, започаткувала концертні вечори підкреслено національного та релігійного характеру, що багатьох насторожувало, а попервах і лякало. Він, як мені здається, рухався в тому ж напрямку, що й його радикальніші колеги (національної гідності йому також не позичати), але рухався обачніше і... проти Руху. Деякі з його передбачень щодо неминучого угодовства рухівських лідерів, на жаль, справдилися, але тоді його "антирухівські" виступи (згадаймо хоча б статтю в "Радянській Україні") відштовхнули від нього багатьох. Згодом він зосередився на роботі заступника голови Ради Національностей Верховної Ради СРСР, брав участь у спробах пригасити конфлікти в Прибалтиці, Нагірному Карабасі та інших кавказьких регіонах. Дещо відійшов від суто українських проблем - і негайно наразився на обструкцію з боку київських націонал-радикалів. В ідеологічному плані, відчуваю, відійшов від нього трішки (чи він від мене) і я, але, на відміну від отих обструкціонерів, завжди був готовий підтримати його у скрутну хвилину й донині залишився вдячний йому. Саме він, Борис Олійник, помітив і підтримав опального секретаря Подільського райкому, і де! - на шпальтах "Правды". Ввів мене до складу Правління Фонду культури, і спілкування з ним зробило мене ще активнішим уболівальником за долю вітчизняної культури.
          Принагідно зауважу: вважав і вважаю, що культура, де може повинна сама заробляти кошти на своє існування (потрібні кваліфіковані кадри організаторів!), але без суттєвої підтримки з боку держави їй не обійтися (французький кінематограф, наприклад, уже давно загинув би під лавиною голлівудської маскультури, якби не субсидії та протекціоністська політика національного уряду).
          Не можу не згадати і Юрія Щербака і, звичайно ж, не тому що він присвятив мені кілька рядків у журналі "Юность"... Познайомилися ми в період передвиборної боротьби. Кандидатом у депутати Верховної Ради СРСР від Подільського округу мала стати молода швачка-мотористка. Чудова дівчина! Але їй важко було б пройти так звані кущові збори, тому райкомівці тиждень писали їй програму, задавали можливі запитання і за неї ж відповідали, а ще - вчили української мови. Готували серйозно. Але прийшли на ті відбіркові збори письменники Юрій Щербак та Володимир Яворівський і, звичайно ж, заволоділи залом, затьмарили своїм красномовством і критичним радикалізмом конкурентів - передовиків виробництва. Нам, райкомівцям, довелося змиритися. Адже всім, у тому числі й людям "зі сторони", потрібно було надати рівні можливості для передвиборної боротьби.
          Тоді ж Юрій Щербак подав нам ще один урок - був першим, хто почав агітаційну роботу просто на вулиці, стоячи біля гастроному на Вітряних Горах. У будинку культури "Славутич" використав і невеличку кінострічку про уражених тварин із чорнобильської зони. Але переміг, ясна річ, не лише тому. Кажуть, що за себе з мегафоном у руках агітував перехожих і його колега Віктор Терен, нинішній редактор перенесеного з діаспори малопомітного журналу "Розбудова держави", але - симпатій чомусь не завоював... Виходить справа в іншому - в особистості. І мені, зізнаюся, завжди цікаво було спілкуватися з Ю. Щербаком - лікарем, лідером "зелених" і досить популярним прозаїком. Згодом я підтримав його кандидатуру на пост міністра охорони навколишнього середовища, але й з міністерського кабінету він звертався до народу з різноманітними зверненнями, гостро-критичними, обґрунтованими, тож авторитет його у суспільстві дедалі зростав. Чи всім це подобалося? Овва!. Щоб не муляв очі, щоби вибув із політичної боротьби - направили послом до Ізраїлю. Втім, він міг би, звичайно, й відмовитися...
          Не маю, на жаль, можливості розповісти у цій книжці про своє товаришування з чудовим вченим Петром Толочком (ця унікальна людина не лише мене, а й усю мою родину "залюбила" в археологію, відкрила стародавній Поділ і загалом Київ), тільки побіжно згадав Івана Драча і Володимира Івашка, Василя Дурдинця і братів Горинів, професорів П. Мартиненка, М. Поповича, В. Кудіна... А скількох взагалі не згадав! Що ж, нагода, сподіваюся, ще буде.
          Ці люди - як і всі ми - різні. Хто більше, хто менше, але кожен з них має своїх гарячих прихильників і вррогів-суперників, має подиву гідні позитивні риси і ті чи інші вади, їм відомі "зоряні миті" й гіркі хвилини (чи години) сумнівів та розчарувань. У їхніх домівках хворіють, бува, батьки, у них, як і у всіх батьків, не бракує турбот і щоденних клопотів з дітьми. Одне слово, ці відомі люди є, сказати б, нормальними, а в чомусь і звичайними людьми, тож не судімо їх (і будь-кого) надто суворо. "Не судіть, і не судимі будете". Ні, я нікого не збираюся закликати до всепрощення (бо й сам до "вегетаріанців" чи "христосиків" не належу) - просто мені здається, що всіх їх потрібно найперше зрозуміти. Щоб краще зрозуміти себе... Тож дай, Боже, їм (і всім нам) добра і здорового глузду. Цього потребує розіп'ята на стонадцяти проблемах - економічних, політичних, екологічних і ще якихось - наша трудяща і стражденна Україна.

30.09.1993 г