Ресурсна модель міста і проблеми розробки та прийняття
Нового Земельного Кодексу України

          В даний час одним із нагальних питань є прийняття нової редакції Земельного кодексу України. Впевнений, що Верховна Рада, Уряд і Президент України здатні подолати протистояння і досягти компромісних підходів.
          Яким же повинен бути Новий Земельний Кодекс?
          На мій погляд, Кодекс потрібно приймати перехідного періоду, зберегти розумну наступність, без революційності і зайвого реформаторства, тобто:

          1. Кодекс не повинен забігати за обрій наших знань і нашої управлінської практики.
          Економіка - перехідна, влада і законодавство - нестабільні, знань - обмаль, практика - недостатня.
          З приватизацією земель недопустимо повторити помилки приватизації заводів та фабрик, тим більше неприпустимо повторити трастові піраміди, тощо.

          2. Проект Земельного Кодексу землею наділяє селян і відбирає землю у місцевих територіальних громад, населених пунктів, перш за все - міських. Сьогодні місцеві ради від імені народу і держави не тільки розпоряджаються, а фактично володіють всіма землями в межах населених пунктів, а надалі також повноваження, згідно з новим Земельним кодексом, передбачається закріпити за ними лише відносно земель комунальної власності.
          Експропріація міст і населених пунктів неприпустима. Якщо ми нездатні адекватно ситуації сформулювати закон, то доречно взагалі вилучити з Кодексу статті відносно земель міст і населених пунктів . Нехай діють статті нинішнього Кодексу. Окремі земельні ділянки для державних установ органи самоврядування оперативно передадуть і вже передали.

          3. Земля в Україні не є майном - Фонд держмайна України нею ще не займається. Так розумно, в Україні сталось, напевне, випадково. Конституція фактично не регулює земельні відносини. Кабінету Міністрів теж відносно землі повноваження не прописані.
          Таким чином, все залежить від нового Кодексу. Укази Президента, Постанови Кабінету Міністрів не закони і, на мій погляд, потрібен узаконюючий практику реформування земельних відносин останніх років, новий Земельний Кодекс.

          4. Ст. 13 Конституції України стверджує, що від імені народу права власника на землю здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування.
          Ст. 116 п. 3 Конституції наголошує, що Кабінет Міністрів України лише проводить політику з охорони природи, екологічної безпеки та природокористування.
          Ст. 118, 119 Конституції - державні адміністрації виконують державні регіональні програми охорони довкілля.
          Але проект нового Кодексу передбачає вилучення земель в населених пунктах в державну власність, особливо у великих містах - до 50-70% і ними розпоряджатимуться Кабінет Міністрів України, обласні та районні державні адміністрації. Це органи виконавчої влади, які не обираються і навряд чи народ такі повноваження їм делегував. Фактично серйозно обмежуються права місцевих територіальних громад і їх органів влади. Таких обмежень потрібно уникнути.

          5. Наступне. Як управляти містами і забезпечувати їх розвиток в умовах, коли губернатори областей утворять паралельну "мерію", коли інтереси міських громад і позиція міських депутатів будуть знехтувані. Виникнуть протиріччя, а з ними і серйозні загострення в усіх містах і селах України. У нас що, мало було, є і буде кризових явищ і ситуацій. Не будемо створювати нові, рукотворні та ще й навколо святого - землі, права на землю.
          Адже держава, тобто чиновники - круті реформатори почнуть продавати міські землі не враховуючи Генеральні плани розвитку міст, та й ціни будуть "смішними" (заниженими). А потім місто у приватних власників змушене буде по астрономічних цінах їх викуповувати.

          6. Ну, і найголовніше. Хто буде землі розподіляти (розмежувати) на державну і комунальну? Звичайно ж ,передбачається, що Кабмін, одноосібно.
          Але розмежувати міські землі, на думку, у чиновників із Державного комітету України по земельних ресурсах, означає відібрати у територіальної громади землю. Не розмежовувати потрібно, а спільними рішеннями органів самоврядування і Кабміну визначити земельні ділянки державної власності і враховувати, що органи влади часто трансформуються, а місто існує завжди. Пріоритет тут - інтереси місцевого населення, ефективність використання земельних ділянок.

          7. Принципово важливим є відтворити в новому Кодексі норми діючого - це ст. 63 - землі міст, ст. 64 - землі селищ та ст. 65 - землі сільських населених пунктів. Потрібно не втрачати поняття "межа міста ", не плутати справу таким чином, що під виглядом загальнодержавного Дніпра відібрати в киян право власності на пляжі, острови, півострови та набережні.
          Питання права власності на землю, розпорядження і користування земельними ділянками в населених пунктах і особливо в великих і середніх містах мають не стільки економічний та юридичний аспекти, скільки соціально-політичний, управлінський і ресурсний, адже містоутворюючі підприємства збанкротували, а міста живуть і повинні мати сталий розвиток. Змінюється лише співвідношення ресурсних складових кожного населеного пункту.
          Несподіваним є лише те, що суспільство і політичні сили зосередились на питаннях права приватної власності на землі сільськогосподарського призначення в той час як Україна є високоурбанізованою державою, в містах проживає 68% населення, на 2% земельного фонду держави сконцентровано 70-75% основних виробничих фондів.
          Ми, Верховна Рада України, Уряд і Президент України зібрались прийняти гостро ідеологічний, суспільноформуючий, прямо скажемо, революційний Новий Земельний Кодекс відносно землі, земель міста включно, а виявилось, що широкого обговорення і вивчення світового досвіду, наукових праць немає. Немає хоча би приблизної уяви про наслідки таких рішень, про зміну принципів управління містами тощо.
          В певній мірі заповнити цю прогалину сприятиме, як на наш погляд, розроблена автором ресурсна модель міста, населеного пункту.
          Найпоширенішим уявленням про місто, населені пункти і традиційною основою для планування є модель міста як соціально-економічного комплексу: соціальний комплекс забезпечує добробут, відтворення і якість життя, економічний комплекс - його матеріальну основу.
          Автор статті пропонує ресурсну модель міста, в якій в економічному комплексі, окрім господарського і зовнішньоекономічного підкомплексів, визначальним є ресурсний підкомплекс населеного пункту або власність та ті права на власність, які змогла залучити для вирішення місцевих завдань територіальна громада і її органи самоуправління.
          Рис. 1. дає структуру ресурсної моделі міста, яка певною мірою може бути застосована для будь-якого населеного пункту.

Рис. 1.

          Згідно із загальним визначенням ресурси - це сукупність природних, соціальних та інтелектуальних сил, які можуть бути використані для створення матеріальних благ та надання послуг. Розрізняють ресурси: а) природні - речовини і сили природи (вичерпні та невичерпні, поновлювані та непоновлювані); б) матеріальні - всі рукотворні засоби виробництва; в) трудові - населення працездатного віку; г) фінансові - грошові кошти, які суспільство може виділити на функціонування виробництва.
          У перебігу розвитку суспільного виробництва значущість одних і тих самих ресурсів змінюється: в доіндустріальному домінують природні та трудові, в індустріальному - матеріальні та фінансові, в постіндустріальному - інформаційні та інтелектуальні.
          Ресурсний підкомплекс населеного пункту складають:
          - власність (, рухоме і нерухоме майно, трудові ресурси, історична власність),
          - земля (природна власність);
          - фінанси (бюджет, позабюджетні кошти, кошти юридичних та фізичних осіб, кредитна система, банківська система, страхування, цінні папери тощо);
          - інформація (інтелектуальна власність, інформатика, стратегія розвитку міста, довгострокове і короткострокове планування, структура управління, кадри, організація контролю);
          - безумовно, "ресурсним" є і населення міста, навколо якого утворюється власний соціальний комплекс міста, оскільки надає йому таку важливу складову, як трудові ресурси.
          Спрощено структура ресурсного підкомплексу населеного пункту може бути показана таким чином:

Рис. 2.

          Неважко помітити, що структурні елементи ресурсного підкомплексу значно відрізняються один від одного за своєю суттю. Поки що не існує методики оцінки кожного з них, а тим більше - їхньої інтегральної оцінки. Проте саме вони взяті разом утворюють своєрідний власний ресурс міста - його сукупний або інтегральний ресурсний потенціал.
          Кожний населений пункт має лише йому притаманний ресурсний підкомплекс. Його використання і примноження в основному і визначають рівень та спосіб життя, добробут жителів населеного пункту. Звичайно, держава, проводячи політику регіонального вирівнювання, направляє ресурси з "багатих" регіонів у "бідні", але можливості такого вирівнювання обмежені.
          Зазвичай, жителі не замикають себе в рамках населеного пункту, ведуть міжрегіональний обмін товарами та міжнародні зносини, їдуть на заробітки, у відрядження, стають "човниками" тощо. І все ж для населеного пункту і його населення головне - ефективне використання власного ресурсного потенціалу.
          Земля - одна із основних складових ресурсного підкомплексу населеного пункту. Тому кожному жителю міста і, перш за все, кожному міському голові та працівникам міського самоврядування необхідно визначити саме "свій" природно-ресурсний потенціал.
          Такий ресурсний, інтеграційний підхід в Україні не застосовується для населених пунктів, але є певні дослідження по регіонах.. Найбільш вивченим є природно-ресурсний потенціал, якому спромоглися надати інтегральну оцінку.
          За вихідну інформацію для аналізу регіональних відмінностей у забезпеченні природними ресурсами взято абсолюту оцінку шести видів ресурсів та інтегрального природно-ресурсного потенціалу (ПРП) регіонів України, здійснену В.П. Руденком. За цими даними були розраховані питомі показники ПРП на одиницю загальної земельної площі, які найточніше відображають диференціацію територій за її природним багатством. Він дорівнює відношенню вартості ПРП області до її площі і вимірюється в грн./га. Для того щоб отримати відносні величини, якими зручніше оперувати, показники забезпечення по області поділені на відповідні показники в цілому в Україні і помножені на 100 відсотків. Отримана величина показує ступінь регіональних відхилень від середньо-українського показника. Структура всього ресурсного потенціалу регіонів України та окремих його компонентів (за В.П. Руденком*) наведена в таблиці 1.

Регіональні відхилення забезпеченості
природно-ресурсним потенціалом регіонів України, %

Таблиця 1.          

          Очевидною є диференціація регіонів України за інтегральним природно-ресурсним потенціалом, а також його складовими. Але по містах України таких оцінок і розрахунків ще не проводиться. Головним фундаментальним ресурсом населеного пункту слід визнати землю, нерухомість, адже рухоме і нерухоме майно, інші види власності є змінні.
         Народ України повинен володіти інформацією, який земельний фонд він має.

Земельний фонд України станом на 1 січня 1999 р.

Таблиця 2.          

          Процитуємо "Основні напрями земельної реформи в Україні на 2001 - 2005 роки", що ухвалені Указом Президента України від 30 травня 2001 року № 372/2001**:
          "На фоні інших держав - Україна має потужний потенціал земельних ресурсів. Із 60,3 млн. гектарів земель майже 70 відсотків (41,8 млн. гектара) становлять сільськогосподарські, 17 відсотків (10,4 млн. гектара) - лісові угіддя. Майже 4 відсотки території країни (2,3 млн. гектара) забудовано.
          Здійснено паювання 26, 4 млн. гектара земель, переданих у колективну власність 11419 підприємствам. Право на земельну частку (пай) набули 6,5 млн. громадян. Середній розмір земельної частки (паю) становить 4,1 гектара. Розпочалося масове відведення власникам земельних часток (паїв) земельних ділянок у натурі (на місцевості) та видача державних актів на право приватної власності на землю. Створено резервний фонд земель загальною площею 3070,3 тис. гектара.
          Власникам земельних часток (паїв) передано в оренду 22,4 млн. гектара земель.
          Приватизували свої земельні ділянки на площі 3256 тис. гектарів 11 млн. громадян, 37,6 тис. фермерських господарств використовують майже 2 млн. гектарів сільськогосподарських угідь. Стрімкого розвитку набуло використання земель для ведення особистих підсобних господарств, садівництва і городництва".
          Наголошується, що практика реформування земельних відносин випереджає законодавче підтвердження і відсутність нового Земельного Кодексу стримує реформу, а одночасно не виключає зворотність процесу. Але найбільш очевидним є недооцінка процесів землекористування, землеволодіння в населених пунктах України і перш за все в великих містах. Раціональне використання земель міст, населених пунктів, як ресурсної складової, залишається важливим і поки що малодослідженим резервом їх розвитку.
          Ще в грудні 1990 року Верховна Рада України оголосила, що з 15 березня 1991 року всі землі України стають об'єктом земельної реформи.
          Але земля - це не майно і не гроші, тому навіть концептуальні засади та стратегія нового Земельного кодексу народжуються в серйозних дискусіях. Теоретичне усвідомлення і наукова проробка питання явно відстають від проблем, що виникають на практиці.
          Сучасні земельні відносини в Україні характеризують такі концептуальні положення:

          1. Земельні відносини визначаються державою, значною мірою ці відносини визначаються суспільною формацією і політичним ладом. Вони відображають виробничі відносини в суспільстві за умов, коли в Україні не забезпечується продуктивне і раціональне землекористування. Землекористування - це встановлений законом або такий, що історично склався, звід правил використання землі як засобу виробництва, а також в інших цілях. Важливою передумовою ефективної регіональної та муніципальної політики має стати ринкова організація землекористування, тобто введення в аналіз і управління економікою регіону або міста рентних категорій.
          2. Земельні ділянки обмежені у просторі і фіксовані кількісно.
          3. Земля має постійне розміщення, не може бути перенесеною з місця на місце.
          4. Землі є неоднорідними за якісними характеристиками, потребують визначення напрямів цільового використання.
          5. Місцезнаходження та якість земель можуть давати додаткову прибутковість, отже, визначають диференційовані ціни на землю та земельну ренту (дохідність).
          6. Власність на землю визначається формами відносин власності, закріпленими в законодавстві України: землі можуть бути державними, комунальними та приватними.
          7. Процес розмежування земель, їх роздержавлення та приватизації, визначення комунальних земель йде без достатнього законодавчого забезпечення і не може вважатися легітимно незворотним та ефективним.
          8. В державі, у виконавчих її структурах сформувалось хибне уявлення, що в містах, особливо у великих, 50-70% земель повинні бути фактично вилученими з комунальних земель міст та населених пунктів як державні.
          Реформування земельних відносин передбачає, перш за все, роздержавлення земель, адже за прийнятим у 1992 році Земельним кодексом в державній власності перебувають всі землі України за винятком тих, що передані у колективну або приватну власність. Але фактично колективна власність була лише різновидом державної в сільському господарстві, а приватна тільки декларувалася.
          Суб'єктами права державної власності на землю були проголошені і, як такі, діяли Верховна Рада України (на землі загальнодержавної власності) та Верховна Рада Криму, обласні, районні, міські, селищні і сільські ради народних депутатів (на землі в межах їхніх територій, за винятком земель загальнодержавної власності).
          Отже, місцеві ради фактично розпоряджаються державною власністю на землю і від імені держави, оскільки Верховна Рада приймає лише окремі рішення відносно вилучення землі з сільськогосподарського обороту та зміни меж населених пунктів.
          З утвердженням в Україні місцевого самоврядування, визначенням в Конституції України комунальної власності як окремої і рівноправної форми власності проект нового Земельного кодексу передбачає роздержавлення земель, їхній розподіл у державну і комунальну власність в межах населених пунктів, і у державну та приватну - поза населеними пунктами.
          У місті реформування земельної власності пов'язане з суперечливими інтересами багатьох суб'єктів власності - житла, об'єктів соціально-культурної та виробничої сфери. Тому процеси приватизації земельних ділянок ідуть поступово і мають обмежений характер: присадибні, садові та дачні земельні ділянки, землі підприємств і заправочних станцій тощо. Наприклад, в Києві майже 40 років діяла заборона на будівництво приватних житлових будинків, оскільки існували і реалізовувалися плани їх знесення і забудови висотними панельними житловими будинками.
          Саме право приватної власності на землю фактично виключило таке безглуздя і на 1.01.2001 року у приватну власність передано 12178 присадибних ділянок (45,5%) і 18088 садових ділянок (82,4% від їх загальної кількості).
          Але темпи приватизації присадибних ділянок знизилися, бо очевидною і усвідомленою стала неможливість силового вилучення ділянок під будівництво нових масивів чи соціальних об'єктів.
          З економічної точки зору землю під виробничу діяльність дешевше орендувати, ніж одразу внести серйозні кошти під час приватизації.
          Разом з тим роздержавлення, приватизація земель набирають темпів, а земельні відносини набувають ринкових ознак та змісту. Хоча в українському суспільстві питання механізму, ціни і доцільності приватизації міських та сільськогосподарських земель ще й досі є предметом гострого політичного протистояння.
          У різних країнах світу земельні відносини складаються неоднаково. Наприклад, оскільки в Швейцарській конфедерації відсутній земельний податок з власників землі, основною більш вигідною для комуни формою є надання земельних ділянок в оренду на термін до 100 років. Після закінчення терміну користування земля може бути за рішенням власника землі викуплена землекористувачем (власником розташованої на земельній ділянці будівлі), термін користування може бути продовжений або право користування може бути припинено з виплатою власнику будівлі відповідної компенсації.
          Земля в Швейцарії може продаватись іноземним юридичним та фізичним особам, але лише у тому випадку, якщо вони є резидентами Швейцарії та мають в країні певний бізнес.
          У Швеції землі можуть перебувати в державній, комунальній та приватній власності.
          У державній власності перебувають національні парки, землі оборони, землі, на яких розташовані об'єкти органів державної влади та водні об'єкти відповідно до закону про воду.
          До муніципальних земель відносяться землі міської забудови, землі під соціальними об'єктами, школами, залізницями, об'єктами загального користування, резервні землі для розширення міської забудови тощо. Землями міста розпоряджаються відповідні комуни.
          Згідно з даними міської ради Стокгольма, в місті у державній власності перебуває 12-15%, комунальній власності - 65-70%, решта - у приватній власності. Майже 100 років місто в основному викуповувало міські землі в комунальну власність і лише тепер вона не лише купує землі, а і обережно продає їх.
          Близько 50% земель Парижа знаходиться у приватній власності. Міська влада в особі Головної дирекції урбаністики проводить пріоритетну політику на збільшення земель муніципальної та громадської власності за рахунок приватних власників шляхом викупу, експропріації, забезпечення переуступки, а також участі у спільній (змішаній) власності. Однією з форм земельних відносин, якій місто надає в певних випадках пріоритет, є концесія.
          Отже, земельні відносини в кожній країні мають відмінності, але є очевидним, що в містах приватна і державна форма власності мають обмежений характер.
          Землі міст мають особливу цінність. В умовах утвердження приватної власності та тенденції виокремлення в державне управління до половини міських земель головним завданням реформування необхідно визнати:

          1. Забезпечення сталого та динамічного розвитку міст як єдиних землегосподарських систем за генеральними планами їх розвитку.

          2. Узгодження та реалізацію інтересів усіх суб'єктів земельних відносин, оптимальне поєднання приватних та громадських інтересів, забезпечення цільового, ефективного і соціально виправданого використання земель як складової частини ресурсної бази територіальної громади.

          3. Збереження функціонування міських земель за адміністративно-територіальною ознакою в фактичних межах міста та передбачення можливості їх розширення. Збереження права міст на межі, а в межах міста - права на розпорядження всіма, окрім приватної, землями. В державній і приватній власності можуть знаходитись за рішенням органів місцевого самоврядування лише окремі земельні ділянки без права автономної власності.
          Земельний Кодекс повинен враховувати особливості земельних відносин в місті, які характеризуються:
               · обмеженістю земельних ресурсів та неоднаковою, проте досить значною густотою населення (в Києві - 3,1; Харкові - 4,9; Дніпропетровську - 2,8 тис. чол. на кв. км). В сільській місцевості селяни наділені паями - 3.0-5.0, а подекуди й 6.0 га орних земель, а отже, густота сільського населення значно нижча, вона розрізнюється по містах і регіонах.
               · багатофункціональним використанням великої кількості ділянок великою кількістю суб'єктів права власності на землю, коли висотні будівлі і ділянки землі, на яких вони розташовані, перебувають у володінні, користуванні та розпорядженні кількох юридичних та фізичних осіб;
               · використанням практично кожним власником земельної ділянки загальноміських об'єктів інженерної, транспортної, соціальної, природоохоронної інфраструктури поза межами власної ділянки;
               · наявністю містобудівних (планувальних) обмежень та рекомендацій використання земельних ділянок власниками усіх форм власності, які визначаються як законами, рішеннями міської ради, так і, наприклад, головними управліннями економіки, містобудування та архітектури, державного архітектурно-будівельного контролю, контролю за благоустроєм міста, міського управління земельних ресурсів тощо (див., наприклад, табл. 1);
               · екологічними вимогами та обмеженнями землекористування в містах;
               · наявністю в межах міст (особливо великих) земель усіх категорій за призначенням:
                    - землі під житлом та громадською забудовою;
                    - землі сільськогосподарського призначення;
                    - землі рекреаційного та оздоровчого призначення;
                    - землі історико-культурного, природно-заповідного та природоохоронного призначення;
                    - землі лісового фонду;
                    - землі водного фонду;
                    - землі промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення.

          Усі ці землі мають свого суб'єкта власності, визначений режим використання, але повинні забезпечувати єдність міста та раціональне і ефективне землекористування.
          Так, наприклад, розподіл земель м. Києва за призначенням характеризує табл. 3.

Стан земель м. Києва за призначенням
станом на 01.01.2001 р.

Таблиця 3.          

          Використання земельних ділянок власниками різних форм власності та землекористувачами наведено в табл. 4.

Використання земельних ділянок
власниками різних форм власності та землекористувачами
станом на 01.01.2001 р.

Таблиця 4.          

Суперечності інтересів суб'єктів права власності призводять до певних обмежень у використанні земельних ділянок, специфічних форм відчуження земельної власності - сервітутів (від лат. servitus - підпорядкованість, повинність). Це одна з форм обмеження земельної власності, право обмеженого використання чужої земельної ділянки. Ця категорія прав або дозволяє частково використовувати чужу ділянку, або забороняє робити на ній те, що може завадити сусідові. Сервітути встановлюються, якщо потрібно надати право проходу або проїзду через земельну ділянку, прокласти інженерну комунікацію чи збудувати інженерну споруду з опорою або спільною стіною з будівлею, розташованою на суміжній ділянці, або коли надається право, яким забороняється спорудження на обмеженій ділянці будівлі чи споруди понад визначену висоту.
          У період реформування земельних відносин в населених пунктах виникають конфліктні ситуації, пов'язані з приватними, суспільними та державними інтересами. У зв'язку з цим в регіональній економіці виникло навіть поняття "конфліктні території" (від лат. conflictus - зіткнення). Це території, на яких відбуваються зіткнення суперечливих інтересів різних господарських суб'єктів. Так, територіальні конфлікти (в разі, коли різні суб'єкти претендують на одну й ту ж земельну ділянку) можливі між: 1) промисловістю і житловими зонами; 2) промисловістю і туризмом; 3) промисловістю і сільським господарством; 4) рекреацією і лісовим господарством; 5) транспортом і житловими зонами, транспортом і рекреацією; 6) різними видами господарчої діяльності і охороною навколишнього природного середовища тощо.
          Проект нового Земельного Кодексу не враховує особливості земельних відносин в містах, фактично не відокремлює їх від земель сільськогосподарського призначення , різко ускладнює управління землекористуванням та не сприятиме раціональному використанню міських земель. Чинний Земельний Кодекс більш виважений відносно земель міст і населених пунктів: до земель населених пунктів (міст, селищ, сіл) належать усі землі в межах населеного пункту, які перебувають у віданні, а фактично в розпорядженні місцевих Рад народних депутатів. Тобто, місцева територіальна громада фактично є власником земель в межах населеного пункту.
          Межа міста - зовнішня межа земель міста, що відокремлює їх від земель іншого призначення і визначається генеральним планом розвитку міста або техніко-економічним обґрунтуванням розвитку міста. Має бути затверджена Верховною Радою України.
          В умовах зміни Земельного кодексу, утвердження власника на землю та приватизації питання формування раціональних меж населених пунктів, особливо великих, значно ускладнилось. Сьогодні і надалі передбачається фактичне унеможливлення такої важливої і необхідної роботи.
          Українські міста в перспективі матимуть проблеми з тим, що земельні ресурси обмежені, бо потрібно вдвічі збільшити житловий фонд і при цьому уникати не лише панельного, а й висотного житлового будівництва (адже сьогодні в Україні на одного жителя припадає 18 кв. м житла, а за європейськими стандартами потрібно мати - 35-40 кв. м і більше).
          Якщо раніше розширення меж міста було справою рад вищого рівня, бо всі землі були державні, то надалі це буде в основному справою самих територіальних громад - землі для забудови доведеться в основному викуповувати як за межами міста, так і в самому місті. Тому стратегічно важливим для територіальних громад населених пунктів і перш за все великих та середніх міст є ініціативна робота по підготовці до розмежування міських земель на комунальну, державну і приватну, вплив на у законодавчий і законотворчий процес.
          Як на мій погляд, потрібно прийняти якщо не два окремих Кодекси, то чітко згрупувати його по розділах:
          1. Землі населених пунктів.
          2. Землі сільськогосподарського призначення.
          3. Землі державного лісового фонду.
          4. Землі державного водного фонду.

          Тоді буде зрозумілою концепція, політика і уникнемо неузгоджень між окремими статтями та розділами.
          До речі, землі населених пунктів то є ресурсна основа для територіальних громад, але і землі сільськогосподарського призначення є ресурсною основою для жителів села. Приватизація паїв і концентрація їх у власника якщо не далекого, то і не близького, теж відбирає ресурсну базу у жителів конкретного села, у сільської ради різко зменшуються власні ресурсні можливості. Потрібні тут серйозні дослідження та багатогранна практика. Наприклад, закріплення за сільською радою земельних ділянок, які не продаються, а здаються в оренду.
          Меншим злом і не менш реформаторським видається пропозиція: "В комунальній власності перебувають усі землі в межах населених пунктів, крім земель приватної власності та земель, які безпосередньо використовуються Президентом України, Верховною Радою, Кабінетом Міністрів, Міністерством оборони та інших центральних органів влади для здійснення своїх завдань".

Тижневик "Столиця" №37 (385) 14-20 вересня 2001 року.